Розділ 52 – Уламки магії

Темрява поступово розступалася, наче ранішній туман, що тане під першими променями сонця. 

Емма розплющила очі. 

Але замість знайомої кімнати перед нею постало щось зовсім інше. 

Ліс. 

Високі дерева тягнулися до неба, їхні вершини губилися у мороці. Повітря було густим, насиченим магією і чимось давнім. Тиша здавалася живою, наповненою шепотами часу. 

І серед цієї тиші стояв він. 

— Дідусю? — її голос був слабким, майже зламаним. 

Емма зробила крок уперед, але її руки пройшли крізь нього, наче він був лише видінням, тінню минулого. Вона завмерла, не знаючи, що робити. 

Вона знала, що це всього лише сон… чи ні? 

Її погляд упав на зап’ястя. Символ все ще світився. Не зник, не розчинився у часі. Він пульсував, жив, дихав. 

— Ти змінилася, Еммо, — дідусь подивився на її руку, і в його очах спалахнуло розуміння. — Він залишив частину себе в тобі. 

— Ти про нього? Про Ехо? — її голос здригнувся. 

— Так. Частина його магії вбралася в тебе. Тепер вона належить тобі. 

Емма знову поглянула на символ. Її охопила тривога. 

— Це небезпечно? — видихнула вона. 

— Ця сила — не просто дар, а й випробування. Вона буде кликати тебе, манити, нашіптувати відповіді, які ти хочеш почути. Але пам’ятай, Еммо: магія не має кольору. 

— Тільки той, хто володіє нею, вирішує, чим вона стане — світлом чи темрявою. 

— Я боюся… 

— І це правильно, — дідусь усміхнувся, але в його очах з’явилася тінь. — Отже, ти розумієш, якою ціною дається така сила. Але ти не одна. Ти ніколи не була одна. 

Його голос став тихішим, а світ довкола почав розсипатися, ніби пил на вітрі. 

— Будь сильною, Еммо. 
Вона поверталася повільно, ніби пробиралася крізь товщу води, повертаючись із сну, який був занадто реальним, щоб просто зникнути. 

Повітря було важким. 

Рухи — повільними. 

Думки — заплутаними, як клубок ниток. 

— Емма… 

Її ім’я прозвучало приглушено, ніби долинуло здалеку. 

Вона кліпнула. 

Розмиті силуети почали набувати чітких обрисів. 

Перед нею стояли Ейдан, Лілі, Лукас. 

Джессіка сиділа неподалік, обхопивши коліна руками. 

А Рейвен стояв осторонь, його пальці нервово стискалися в кулаки. 

У його погляді було щось нове. Напруження, очікування, ніби він готувався до неминучого. 

— Ти в порядку? — Лілі дивилася на неї з тривогою. 

Емма зробила глибокий вдих, але замість відповіді повільно підняла руку. 

Символ на зап’ясті світився рівним, пульсуючим світлом. 

Він нікуди не зник. 

Він жив. Дихав у такт її серцю. 

— Не знаю, — її голос був хрипким, сухим, ніби вона не говорила цілу вічність. 

Лукас обережно торкнувся її плеча, але одразу відсмикнув руку, ніби його вдарило струмом. 

— Це… погано? — його голос був настороженим. 

Емма подивилася на нього, але не відповіла одразу. Її погляд був відстороненим. 

— Ехо зник, — нарешті сказала вона, проводячи пальцем по символу. 

Її шкіру охопила тремтіння, але не від страху. 

Від чогось іншого. Глибшого. Пробудженого. 

— Але його магія залишилася в мені. 

Частина її тепер моя. 

Її голос прозвучав інакше. Глибше. 

В ньому з’явилася нова нотка. 

Щось чуже. 

 Тиша повисла між ними, важка, щільна, наче грозова хмара, готова розрядитися бурею. 

Джессіка мовчала. Просто дивилася в порожнечу. Її очі більше не світилися — магія Ехо зникла, залишивши за собою зяючу порожнечу. Колись живий вогонь у її погляді згас, і тепер у них відображалася лише безкрая, бездонна темрява. 

Емма зробила крок уперед. 

— Джесс? 

Джессіка не відповіла одразу, лише ледь смикнула куточком губ у слабкому подобі усмішки. 

— Все добре. 

Брехня. 

Вона навіть не намагалася її приховати. 

— Просто… порожньо. 

Вона машинально стиснула пальці в кулак, наче намагалася вхопитися за щось неосяжне, що більше їй не належало. Шкіра на кінчиках пальців здавалася чужою. В грудях оселилося дивне відчуття — ніби з неї щось вирвали, залишивши після себе лише холодне, болісне відлуння. 

Свобода? Хіба вона не мала відчуватися інакше? 

Вона відчувала, як кров повільно циркулює її тілом — занадто повільно. Голод тлів десь усередині, слабкий, але невблаганний. 

Її плечі залишалися напруженими, але не від готовності до бою, а від відсутності сил. 

Емма простягнула руку, але Джессіка різко відступила. 

— Не треба. 

Емма завмерла, не прибираючи руки. В її очах читалося занепокоєння. 

— Джессіка… 

Джессіка відвернулася, стиснувши зуби. В її грудях зяяла порожнеча. 

Настільки глибока, що здавалося, вона ось-ось поглине її повністю.