Розділ 50 – Останній рубіж

Вівтар здригнувся, давні символи спалахнули, освітлюючи темний ліс холодним, сріблястим світлом. Вітер здійнявся, повітря стало густим, немов перед бурею. Гілки дерев гнулися під невидимою силою, листя злітало, закручуючись у вир темної магії. 

З тіней з’явилася Висока постать. 

Розмита, створена з ночі та гниючого світла. Очі — два багряні уламки, що пульсували ненавистю. Ехо. Він не йшов, він ковзав, ніби сам простір відмовлявся чинити йому опір. Повітря довкола нього тремтіло, наповнене шепотами, що несли обіцянку болю і страху. 

— Ти слабка, — прошипів він, його голос рознісся по лісу, змушуючи простір вібрувати. 

Емма підняла голову, стискаючи кулаки. 

— А ти боїшся, — її голос залишався рівним, але всередині все здригалося. 

Ехо підняв руку — і світ здригнувся. 

Із землі вирвалися чорні корені, стрімко обвиваючи її ноги. Вона скрикнула, відчуваючи, як вони стискаються, як висмоктують силу, як магія витягується з її тіла, ніби розриваючи її душу на шматки. Біль пройшла крізь неї, і перед очима потемніло. 

Але раптом… 

Рейвен опинився поруч. 

— Навіть не думай, — проричав він, його очі спалахнули, і клинок у його руці розсік повітря. 

Мить — і корені, що стискали Емму, розсипалися в попіл. Він підхопив її за руку, притягуючи ближче. 

Ехо заричав. 

Його силует здригнувся, багряні очі спалахнули яскравіше. Від нього виходила сила, давня, гнітюча, старша за цей світ. Темрява навколо згущувалася, з неї почали вириватися напівпрозорі фігури — його прислужники. Вони рухалися хаотично, мов забуті сни, що не зникли. 

Лілі, Лукас і Ейдан кинулися в бій. 

Лукас стискав у руках кинджали, що мерехтіли синім світлом. Ейдан рухався легко, впевнено, його тінь розширювалася, поглинаючи тварюк одну за одною. 

Емма знала: у неї є лише мить. 

Вона заплющила очі, відчуваючи, як магія вівтаря вплітається в її тіло, стаючи його частиною. Простір навколо затремтів. Символи на каменях спалахнули яскравіше, у їхньому світлі відкривалися давні слова. Заклинання рвалося назовні, воно вимагало свободи. 

«Exaetherium potentia, revelare lumen suum!» 

Слова зірвалися з її губ, і світло пронизало її вени, руйнуючи пута, накладені на неї Ехо. Вона відчула силу, якої раніше не було. 

І раптом… 

В її голові пролунав шепіт. 

«Емма…» 

Вона обернулася — і побачила її. 

Аделаїда. 

Вона стояла на межі світла й тіні, її волосся струменіло, наче створене зі зоряного попелу. Лице було спокійним, але в очах горіло попередження. 

«Ти знаєш, що робити, дитя». 

Емма знала. 

Усе нарешті склалося докупи. Вівтар не був просто печаткою. Він був судиною, ключем, бар’єром між світами. 

Ехо хотів його зруйнувати. 

Але саме руйнування могло його знищити. 

Вона підняла руки, дозволяючи магії текти крізь неї. 

— Vessantur et claudantur! — вигукнула вона. 

Руни сплелися в єдине ціле. 

Ехо закричав. 

Його тіло закрутилося в темряві, що почала відриватися від нього, поглинаючись у вир світла, створений вівтарем. 

Його багряні очі розширилися. Він спробував утриматися. 

Але не зміг. 

— Ні! — його голос розірвав повітря, але це вже нічого не змінювало. 

Спалах світла. Вівтар тріснув. Ехо зник. 

Залишилася лише тиша.