Розділ 47 – Печатка Темряви

Емма відчула, як щось холодне й липке ковзнуло всередину, ніби темрява знайшла тріщину в її свідомості. Гул заповнив вуха, простір здригнувся. Все закрутилося в хаосі, обрушуючись у порожнечу. 

Десь у далині пролунав голос. 

— …Емма! 

Вона розплющила очі. 

Темрява навколо змінилася багряним світлом. Вона стояла в якомусь викривленому просторі, в повітрі висіли згустки тіні, звиваючись, наче живі. Землі не було, лише безкінечна порожнеча під ногами. 

І просто перед нею щось рухалося. 

Фігура — висока, худа, з довгими руками, надто довгими, щоб бути людськими. Обличчя — порожнє, без рис, лише два глибокі, чорні, поглинаючі очі. 

Ехо. 

— Ти прийшла, — його голос не був голосом. Це був холод, шепіт, звук, якого не можна почути, але можна відчути шкірою. 

Емма стиснула зуби, відчуваючи, як усередині все холодніє. 

— Я тут не для тебе. 

Фігура зробила крок ближче, і простір затремтів. 

— Але я — для тебе. 

Біль спалахнула в скронях, ніби щось намагалося розірвати її зсередини. 

Тримайся. 

Емма заплющила очі, згадала все, що пов’язувало її з цим світом: сміх Люсіль, дотик матері до її волосся в дитинстві, голос Ейдана, коли він вимовляв її ім’я… Рейвена — його хриплуватий смішок, насмішкуваті, але живі очі, тепло його руки, що стискала її зап’ястя в мить небезпеки. Лілі — її світлий голос, повний надії, теплі обійми в моменти відчаю. Джесіку — її холодну рішучість, що приховувала біль, силу, з якою вона боролася з неминучим. Лукаса — його спокійну присутність, рідкісні, але вагомі слова, впевненість, з якою він завжди був поруч, неначе невидимий захист, на який можна спертися. 

Біль відступила. 

Ехо завмер. 

— Ти не зможеш утримати мене, — промовив він, і його голос тепер звучав тихіше, уважніше. 

— Побачимо. 

І раптом світ знову змінився. 

Вона відчула, як хтось трясе її за плечі. 

— Емма, прокинься! 

Вона різко вдихнула й розплющила очі. 

Перед нею був Ейдан. Його обличчя було напруженим, але в янтарних очах спалахнула іскра полегшення. 

— Ти тут, — видихнув він. 

Ліс. 

Але не просто ліс. Озеро. 

Вони стояли біля води, поруч із давнім кам’яним вівтарем, наполовину прихованим у землі та корінні дерев. Його поверхня була вкрита тріщинами, але слабке сріблясте світло ще жевріло у висічених символах. 

Місячне сяйво пробивалося крізь листя, освітлюючи візерунки на каменях. 

Аделаїда стояла поруч, її погляд був зосередженим. 

— Ти зв’язала його із собою, — сказала вона. 

Емма повільно кивнула, відчуваючи, як усередині щось холодить її серце. 

— Так. 

— Тоді поспішайте, — голос Аделаїди був твердим. — Час іде. 

Емма подивилася на древні плити. Їй потрібно активувати печатку. Запечатати Ехо. І молитися, що вона встигне. 

Ліс здригнувся. 

Повітря навколо стало густішим, ніби його просякла темрява. Десь у далині почулося потріскування гілок, і Емма відчула, як усередині все стиснулося. 

Вони тут.