Розділ 46 – Зустріч з Аделаїдою

Світ навколо них тріснув. 

Емма відчула, як земля зникає з-під ніг, а повітря довкола стає густим, наче рідина. У вухах залунав низький гул, схожий на відлуння далеких голосів. Холод пробігся по шкірі, і раптово все зникло — будинок, свічки, друзі. 

Тільки темрява. 

Вона інстинктивно стиснула руку Ейдана. Той теж тримав її міцно, але його обличчя залишалося спокійним. 

— Не відпускай мене, — прошепотіла Емма. 

— Навіть не планував, — відгукнувся він. 

Вони рухалися вперед, хоча здавалося, що нікуди не йдуть. Навколо все було дивним — простір то стискався, то розтягувався, кольори й форми змінювалися, ніби реальність не могла вирішити, якою їй бути. 

Раптом попереду з’явилося світло. 

М’яке, золотаве, воно розтікалося порожнечею, утворюючи силует фігури. Висока жінка у довгій темній сукні з волоссям, схожим на розплавлене срібло, стояла серед порожнечі, дивлячись на них із легкою усмішкою. 

Аделаїда. 

Ейдан завмер. 

Він не дихав. 

На його обличчі майнула тінь чогось невловимого — примара емоції, яку він не встиг сховати. Янтарні очі потемніли, ніби пам’ять знову вп’ялася в нього кігтями. 

— Ви прийшли, — промовила вона, і її голос відлунився у всьому просторі. 

Емма відчула, як всередині все стиснулося. 

— Ти знала? 

Аделаїда кивнула. 

— Я завжди знаю. 

Ейдан зробив крок вперед, ніби його тягнула невидима сила. Його губи здригнулися, але він не знав, що сказати. 

 Голос застряг у горлі. 

Він дивився на неї, як людина, яка надто довго бачила лише темряву і раптом осліпла від світла. 

— Ти… — його голос урвався. Він стиснув щелепи, але погляд залишався прикутим до її обличчя — такого знайомого і водночас далекого. 

Вона подивилася на нього, і на її губах майнула слабка усмішка — тепла, але сумна. 

— Ейдан, — тихо промовила вона, з тією ніжністю, яку він так довго намагався забути. 

Він проковтнув клубок у горлі. У грудях стислося. Погляд ковзнув по її рисах, по очах, у яких відбивалося щось вічне, але найбільше — по її руках. По тих самих руках, які він колись тримав у своїх. 

— Ти… ти справжня? — запитав він. Голос був тихим, майже дитячим. 

— Наскільки це можливо. 

Ейдан судомно видихнув, і в цьому звуці було стільки болю, що навіть Емма відчула, як холод пронизав її серце. 

— Я не зміг, — прошепотів він. 

Аделаїда зробила крок ближче, і її пальці на мить торкнулися його щоки. Він здригнувся, але не відсторонився. 

— Ти зробив більше, ніж думаєш. 

В його очах спалахнуло щось крихке, ламке. 

— Я втратив тебе. 

— Ні, — її голос був м’яким. — Ти просто знайшов свій шлях. 

Він заплющив очі, ледь схилив голову до її долоні, ніби чекав на цей момент усе життя. Але дотик зник так само швидко, як і з’явився. 

— Ейдан, — голос Аделаїди став трохи суворішим. — Тепер важливе не минуле. А те, що буде далі. 

Він змусив себе розплющити очі. 

На його обличчі все ще читався біль. Але тепер до нього домішувалася рішучість. 

— Гаразд, — хрипко сказав він. 

Аделаїда затримала на ньому погляд, у якому змішалися тепло і безкінечний смуток. 

 — Нам потрібна твоя допомога. 

Аделаїда схилила голову. 

— Ви хочете знати, як зупинити Ехо. 

Емма стиснула зуби. 

— Ти можеш нам сказати? 

Жінка подивилася на неї довгим поглядом, ніби бачила значно більше, ніж повинна. 

— Питання не в тому, чи можу я. Питання в тому, чи готові ви почути відповідь. 

Емма завмерла, відчуваючи, як її серце гулко стукає в грудях. 

— Ми готові. 

Аделаїда трохи примружилася, і в її погляді майнула тінь сумніву. 

— Ехо вже майже поглинув Джесіку. Вона — його сосуд, але це не його кінцева мета. 

Емма мимоволі стиснула пальці Ейдана. 

— Він хоче мене. 

— Він хоче твою магію, — спокійно підтвердила Аделаїда. — Ти — його ключ. Джесіка лише двері, через яку він намагається увійти. 

Голос Ейдана став жорсткішим: 

— Як його зупинити? 

Аделаїда зробила крок ближче. 

— Вам потрібно розірвати зв’язок. Поки він існує, Ехо буде наближатися. 

Емма проковтнула клубок у горлі. 

— І як це зробити? 

Аделаїда подивилася на неї з тим дивним виразом, у якому читалася не лише давня мудрість, а й жаль. 

— Це коштуватиме тобі більше, ніж ти готова віддати. 

Емма відчула, як усередині все похолоділо. 

— Що ти маєш на увазі? 

Аделаїда довго дивилася на неї, перш ніж заговорити. 

— Ти хочеш витягнути Джесіку й запечатати Ехо. Це можливо. Але не без наслідків. 

Емма відчула, як її дихання збилося. 

— Скажи мені. 

— Ехо — це давня сутність, — продовжила Аделаїда. — Його не можна просто знищити. Він частина цього світу, тінь, яка завжди шукає світло. Його можна ув’язнити, але тільки якщо замінити сосуд. 

Ейдан стиснув її пальці міцніше. 

— Ти маєш на увазі, що Емма повинна… 

— Ні, — швидко відповіла Аделаїда, — але якщо вона хоче врятувати Джесіку, їй доведеться впустити Ехо всередину себе. 

Емма завмерла. 

 — Навіщо? 

— Щоб дати Джесіці час. Щоб розірвати його зв’язок із нею і перенаправити на себе. 

Ейдан зробив крок уперед, його голос звучав хрипко: 

— Це безумство. 

Аделаїда лише ледь усміхнулася. 

— Безумство — це сподіватися, що Ехо зникне сам по собі. 

Емма дивилася на неї, відчуваючи, як усередині щось закипає. 

— І що буде потім? 

— Ти повинна утримати його, доки не дістанешся місця, де можна запечатати його остаточно.Аделаїда подивилася їй прямо в очі.— Там, де все почалося. 

Емма проковтнула клубок у горлі, відчуваючи, як у грудях стиснулося передчуття. 

— Де? — її голос прозвучав тихіше, ніж вона розраховувала.