Розділ 44 – Уламки ночі

Машина мчала звивистою дорогою, розтинаючи місячне світло. Ліс попереду виростав темною громадою, і з кожним кілометром повітря в салоні ставало важчим. 

Рейвен вів машину однією рукою, іншою ліниво грався з запальничкою, клацаючи кришкою, ніби пробуючи її на смак. Тиша між ним та Еммою не була порожньою — вона була наповнена напругою, очікуванням. Здавалося, навіть двигун урчав тихіше, прислухаючись до їхньої мовчазної розмови. 

— Ти впевнена, що це спрацює? — пробурмотів він, не відриваючи погляду від дороги. 

Емма не одразу відповіла. Вона дивилася у вікно, стежачи за тінями дерев, що миготіли повз, ніби намагалися їх зупинити. 

— У нас немає вибору, — нарешті сказала вона. — Якщо попіл Чорного Дерева справді дозволить нам зв’язатися з Аделаїдою, це єдиний шанс. 

Рейвен скривився, але промовчав. Він не вірив у магію, але вірив у необхідність. Якщо це хоч трохи наблизить їх до перемоги над Ехо, значить, гра варта свічок. 

— А якщо ні? — Він клацнув запальничкою востаннє і прибрав її в кишеню. 

Емма стиснула кулаки. 

Рейвен кинув на неї погляд — миттєвий, але проникливий. У тьмяному світлі приладової панелі її обличчя здавалося спокійним, але щось у тому, як вона ледь прикусила губу, видавало напруження. 

— Тоді ми знайдемо інший спосіб. Ми завжди знаходимо. 

Рейвен хмикнув. У її голосі була впертість, яку він не міг не поважати. 

— Цього разу не буде легко, — попередив він. 

— А коли було? — кинула вона, і він не зміг не погодитися. 

Ліс згущувався навколо них, а попереду, серед дерев, забрезкало слабке світло. Вони наближалися. 

Вони з’їхали з дороги, і шини м’яко прошурхотіли по вологій землі. Попереду серед дерев мерехтіло слабке світіння, наче хтось запалив вогонь, але полум’я не було видно — тільки примарне сяйво, що розтікалося по стовбурах, роблячи тіні довшими та примарнішими. 

Рейвен заглушив двигун. 

У салоні запанувала дзвінка тиша. 

— Ми тут не самі, — пробурмотів він, напружуючись. 

Емма підняла голову, її пальці мимоволі стиснули тканину куртки. 

Ще до того, як вона відкрила рот, перш ніж запитати «хто?», повітря навколо загусло. 

Ніби хтось, або щось стежило за ними, ховалося серед гілок, вивчало їх. 

Рейвен розчинив двері, і холодне нічне повітря хлинуло всередину, просочене вологістю та запахом мокрої землі. Він вислизнув назовні безшумно, як тінь. 

Емма вибралася слідом, і щойно її підошви торкнулися землі, ліс навколо ожив. 

Десь у глибині почувся легкий тріск гілок — занадто чіткий, занадто усвідомлений. 

Мурашки побігли по шкірі. 

— Ти відчуваєш? — запитав Рейвен пошепки. 

Вона кивнула. 

Так, відчувала. 

Щось було поруч. 

Невидиме. Проникливе. Те, що залишає після себе відчуття чужого погляду. 

Шурхіт. 

Рейвен різко обернувся. 

Вдалині, між деревами, майнув силует. 

Високий, темний, майже злитий із нічним лісом. 

Потім другий. 

Третій. 

— Ну ось, — він схилив голову, а губи дрогнули у ледь помітній усмішці. — На нас чекали. 

Рейвен рушив першим — безшумний, як хижак, що ковзає між деревами. 

Емма йшла за ним, вслухаючись у кроки, що ставали ближчими. 

Їх оточували. 

Але нападати не поспішали. 

А потім темрява рвонулася на них. 

Рейвен зреагував миттєво. 

Його тіло метнулося вбік, ухиляючись від удару. Нападник рухався так само швидко, але Рейвен не був звичайною здобиччю. 

Він розвернувся, у частку секунди опинившись у ворога за спиною, і вдарив. 

Але щось було не так. 

Вампір навіть не спробував захиститися. 

Він хрипів, але не від болю — з його горла виривався глухий шепіт. 

Його очі світилися мутним, неоново-блідим блиском, а губи розтяглися у дивній, порожній посмішці. 

По спині Рейвена пробіг холод. 

— Емма! — викрикнув він. 

Вона ледь встигла розвернутися, коли ще один нападник стрибнув на неї. 

Холодне дихання торкнулося її шиї, але в останню мить вона впала на землю, перекинувшись у бік. 

Очі ворога світилися, але в них не було ані люті, ані жаги крові — тільки порожнеча. 

— Вони не контролюють себе, — прошепотіла вона, підіймаючись. 

Рейвен миттю опинився поруч, його погляд спалахнув янтарним світлом. 

— Ехо, — прошепотів він. 

Тепер усе було ясно. 

Ці вампіри були не просто нападниками — вони були маріонетками. 

Порожніми оболонками, керованими чужою волею. 

Ліс зашепотів. 

Шепіт віддавався в черепі. 

Тіні стиснули кільце. 

Разом із ними наближався холод — ніби сама ніч загусла, готуючись поглинути їх. 

— Твою ж… — пробурмотів Рейвен, прикидаючи варіанти. 

Вони були в пастці. 

 Рейвен напружився, готуючись до атаки, але перш ніж тіні встигли рушити, повітря навколо змінилося. 

Емма вирівнялася. 

Її очі потемніли, а волосся злегка піднялося, ніби невидимий вітер пронісся крізь неї. 

Вона більше не виглядала наляканою. 

Ні. 

Тепер у її погляді було щось інше — сила, пробуджена страхом і рішучістю. 

Вона підняла руку, і в ту ж мить повітря завібрувало, наповнюючись напругою. 

Вампіри завмерли. 

Але вони не встигли навіть моргнути, як хвиля магії спалахнула довкола неї. 

Все сталося миттєво. 

Ліс спалахнув світлом, і розряд блискавки вирвався з її долоні, з гуркотом вдаряючи у першого нападника. 

Його тіло вигнулося від судоми, він завив, а потім розсипався на попіл. 

Решта кинулися в атаку. 

Але Емма вже рухалася. 

Її руки спалахнули магією, і з кожним жестом щось розривалося, ламалося, зникало у бурі вогню й світла. 

Рейвен відступив на крок, спостерігаючи. 

Один вампір стрибнув на неї, але його тіло застигло в повітрі, ніби натрапивши на невидиму стіну.