Розділ 43 – Внутрішня битва

Ранок видався тривожним. Зовні вже світало, але в будинку все ще панувала гнітюча тиша. 

Емма сіла на ліжку, намагаючись розібратися у своїх відчуттях. Сон був неспокійним, а пробудження – раптовим, ніби її вирвали з темряви, яку вона не могла згадати. 

Джессіка теж не спала. Вона сиділа біля вікна, нерухома, з порожнім поглядом, спрямованим на вулицю. Відлуння вчорашнього жаху все ще витало в повітрі, але тепер до нього додавалося щось інше – глибше, чужіше. 

Темрява. 

Емма відчувала її, ніби чиясь холодна рука лягла їй на плече. 

Вона не могла просто чекати. 

Рішення прийшло несподівано – вона знайде спосіб зв’язатися з Аделаїдою. У записах дідуся згадувався ритуал. Якщо хтось і міг допомогти, то тільки вона. 

Емма глибоко вдихнула, проганяючи заціпеніння. Час спливав, а бездіяльність тільки посилювала тривогу. 

— Я повинна знайти спосіб зв’язатися з Аделаїдою, — сказала вона нарешті, порушуючи тишу. 

Джессіка ледь помітно здригнулася, але не обернулася. Вона ніби не почула слів або просто не хотіла їх обговорювати. Але за мить вона повільно повернулася до Емми. Її очі були наповнені темрявою, а голос пролунав несподівано хрипко: 

— Ти справді думаєш, що це допоможе? Іноді відповіді ведуть не туди, куди ми очікуємо. — В її словах промайнула нотка сумніву, але більше – прихованого страху. — Іноді відповідь страшніша за саме питання. 

Емма затримала на ній погляд, але не відповіла. Вона знала, що іншого шляху немає. 

Вона встала з ліжка і попрямувала до виходу. 

Ейдан і Рейвен були внизу. Один сперся на стіну, схрестивши руки на грудях, інший сидів на краю столу, ліниво постукуючи пальцями по дерев’яній поверхні. Вони замовкли, коли побачили її. 

— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся зробити щось божевільне, — усміхнувся Рейвен, піднімаючи на неї уважний погляд. 

— Можливо, так і є, — відповіла Емма, не відводячи очей. — Мені потрібна допомога. У записах мого дідуся згадувався ритуал… спосіб зв’язатися з Аделаїдою. Вона єдина, хто може нам допомогти. 

Ейдан насупився. 

— Це небезпечно. Ти не знаєш, чим може обернутися такий виклик. 

— Небезпечно — це сидіти, склавши руки, поки темрява згущується, — різко відповіла вона. — Я відчуваю її. Вона поруч. Якщо ми нічого не зробимо, то скоро буде надто пізно. 

Рейвен нахилив голову, вивчаючи її. В його очах майнула цікавість. 

— Припустимо, ти маєш рацію. Що це за ритуал? 

— Я не знаю всіх деталей, але знаю, де шукати, — зізналася Емма. — Мені потрібні записи дідуся. Вони мають бути вдома. 

Ейдан мовчав, але його погляд був прикутим до Емми. У ньому читалася біль, надія і щось ще, більш глибоке. 

— Я теж хочу її побачити, — нарешті сказав він. Його голос був приглушеним, ніби він боявся зізнатися в цьому вголос. — Мені потрібно з нею поговорити. 

Емма здивовано подивилася на нього, але не спитала, чому. В цьому погляді було занадто багато почуттів, які не потребували пояснень. 

Рейвен скептично хмикнув, але не став жартувати, лише ледь кивнув. 

— Тоді не будемо гаяти час.  
Емма повернулася додому. 

Будинок зустрів її звичною тишею, але в ній відчувалася настороженість. На кухні сиділи мама і бабуся, розмовляючи пошепки, але, побачивши її, обидві замовкли. 

— Де ти була? — першою спитала мама, її голос був м’яким, але в ньому відчувалася нотка підозри. 

— У Джессіки, — коротко відповіла Емма. 

Бабуся уважно подивилася на неї, і по спині пробіг холодок. 

— Все добре? — запитала мама, вдивляючись у її обличчя. — Ти виглядаєш втомленою. 

— Просто не виспалася, — швидко відповіла Емма, роблячи крок до сходів. — Мені потрібно взяти дещо в кімнаті. 

— Гаразд, — кивнула мама, але в її голосі звучало сумнів. — Якщо щось сталося, ти можеш нам сказати. 

Емма не відповіла, просто кивнула і пішла до своєї кімнати. Вона зібрала записи та направилася до виходу, відчуваючи на собі їхні пильні погляди. 

Тепер залишалося лише одне — зустрітися з Ейданом і Рейвеном. Час спливав. 

Емма розклала записи на столі. Старі, пожовклі сторінки були вкриті акуратним почерком її дідуся. Символи, формули, незрозумілі слова – усе це здавалося складною головоломкою, але вона знала, що тут є відповіді. 

Ейдан стояв поруч, схилившись над записами. Його пальці пробіглися по рядках, і він насупився. 

Рейвен, сидячи навпроти, ліниво барабанив пальцями по столу, але його очі уважно стежили за Еммою. 

— Тут сказано, що для ритуалу потрібен каталізатор, — пробурмотів Ейдан, вказуючи на один із записів. — Якийсь рідкісний інгредієнт… попіл древнього дерева. 

Емма насупилася. 

— Попіл древнього дерева? Де ми його знайдемо? 

Ейдан похитав головою, але Рейвен усміхнувся. 

— Я знаю, де його можна знайти, — сказав він, відкидаючись на спинку стільця. — У лісі за річкою. Я був там не так давно… з однією знайомою. 

— Якщо хочеш, можу показати дорогу, — продовжив він з тією ж самовпевненою усмішкою. — Але будь готова, шлях не для слабаків. 

У його зухвалому й упевненому тоні не було сумнівів — він уже вирішив, що Емма поїде з ним. 

Емма та Ейдан одночасно повернулися до нього. 

В очах Емми промайнула рішучість, а в Ейдана – тривога. 

— Я поїду з тобою, — твердо сказала Емма, підводячись на ноги. — А ти, Ейдане, залишишся тут і приглянеш за Джессікою. Їй не можна залишатися одній. 

Ейдан стиснув губи, явно незадоволений таким рішенням, але після секунди вагань кивнув. 

— Гаразд, але будьте обережні. 

Рейвен кивнув, його очі блиснули азартом. 

Коли вони вийшли на вулицю, подув пронизливий холодний вітер. 

Тіні на краю двору згущувалися, і Емма на мить завмерла, відчуваючи на собі чийсь погляд. 

Але коли вона озирнулася, там нікого не було. 

Рейвен помітив її напруженість і усміхнувся.