Розділ 41 — «Ехо не зникає»

Темрява поглинула її. 

Емма падала. Час розтягнувся, ніби повітря навколо стало в’язким, утримуючи її в стані майже-удару, майже-болю. Потім усе раптово скінчилося. 

Удар. 

Тіло вдарилося об камінь, повітря вирвалося ривком. Руки здригнулися від різкого болю, але, здається, вона була ціла. Навколо панувала глуха, непроникна темрява. 

Десь угорі луною долинали приглушені голоси. 

— …Емма! — Рейвен. Його голос зірвався на низький, лютий рик. 

Вона відкрила рот, щоб відповісти, але щось змінилося. Катакомби не були порожніми. Повітря тут було іншим — не просто холодним, а… живим. Ніби темрява, що оточувала її, спостерігала. 

Тиша затягнулася. 

А потім — звук. 

Глухий крок. 

Один. 

Другий. 

Зовсім поруч. 

Емма завмерла. Усередині все стиснулося від первісного страху. 

Ліхтар. 

Вона лихоманливо схопила його, пальці тремтіли, але їй вдалося натиснути кнопку. 

Промінь світла прорізав темряву. 

І щось відсахнулося. 

Вона не побачила, що саме. Лише тінь, що майнула в кінці проходу, надто швидко для людського ока. Не одна. 

Емма змусила себе не дивитися туди, де її розум уже вимальовував обриси чогось нелюдського. 

— Рейвен! — її голос зірвався, але вона почула, як він замовк угорі. 

— Тримайся! — відгукнувся він. 

Емма судомно озирнулася. Вона не могла залишатися тут. 

Тиша. 

Емма завмерла, відчуваючи, як світ навколо ніби застиг разом із нею. 

Емма судомно озирнулася. Вона не могла залишатися тут. 

Вона зробила обережний крок уперед. 

Ліхтар у її руці створював занадто вузький промінь, не здатний охопити всю ширину катакомб. 

Коридори розгалужувалися, немов хаотичний лабіринт. 

Куди йти? 

Вона глибоко вдихнула, змушуючи себе зосередитися. Якщо Джессіка тут, вона повинна відчути її. 

Закрила очі, витягнула руку вперед. 

Нічого. 

Холодна порожнеча. 

Але потім… 

Щось змусило її серце прискорити хід. 

Ледь відчутний поштовх, як пульс, що б’ється десь у глибинах простору. 

Емма розплющила очі. 

Вона пішла вперед, слідуючи за цим відчуттям. 

Проходи звужувалися, стіни ставали вищими, наче замикали її в собі. 

Під ногами шаруділи дрібні камінці. 

Вона вдивлялася у темряву перед собою, вдихала застояне повітря. 

І раптом… 

Мерехтливе світло. 

Попереду, за наступним поворотом, щось світилося. 

Знаки. 

Вона прискорила крок, відчуваючи, як гул в її голові посилюється. 

Ще один крок. 

Ще один. 

І ось вона побачила її. 

Джессіка. 

Вона сиділа в центрі зали, її зап’ястя і щиколотки вкривали світні знаки. Очі були відкриті, але нефокусовані, ніби вона застрягла між сном і реальністю. 

Ехо все ще тут. 

Вона знала це. 

Але він не з’являвся. 

Ліхтар у її руці здригався, але вона не відступила. 

— Джессіка… — голос зірвався на шепіт. 

Подруга не відповіла. 

Емма зробила крок уперед, але щось її зупинило. 

Символи. 

Вони не дозволяли їй наблизитися. 

Значить, це пастка. 

Тим часом… 

— Ми її знайдемо. 

Рейвен біг першим, за ним — Ейдан, Лілі та Лукас. 

Катакомби змінювалися. 

Проходи рухалися, коридори зникали, нові з’являлися. 

Але вони ніби відчували, куди йти. 

Емма розглядала символи. 

Вони пульсували червоним світлом. 

Серце гупало у вухах. 

Як їх зламати? 

Вона не могла просто торкнутися. 

Але тоді… 

Вона згадала знак, який активувала раніше. Магія. Її сила. 

Емма заплющила очі. 

У грудях пульсувало тепло. 

Вона знала, що робити. 

Піднявши руки, вона зосередилася. 

Символи почали вібрувати. 

Вони відчували її. 

Але вона не відступала. 

— Відпусти її, — прошепотіла вона. 

Знаки спалахнули яскравіше. 

Вони боролися. 

Але вона була сильнішою. 

Вона відчувала їхню структуру, тканину їхньої магії. 

І вона її розірвала. 

Катакомби завили. 

Стіни здригнулися. 

Але символи почали руйнуватися. 

Джессіка застогнала. 

Вона починала приходити до тями. 

Емма не зупинялася. 

Останній символ зник. 

І все обвалилося. 

Рейвен влетів у залу. 

— ЕММА! 

Вона обернулася. 

Джессіка дихала. 

Але катакомби валилися. 

Ейдан підскочив до них. 

— Беремо її і йдемо. Негайно. 

Вони не стали чекати. 

Лілі та Лукас прикривали відхід. 

Останній коридор почав стискатися. 

Рейвен потягнув Емму за собою. 

— ШВИДШЕ! 

Останній ривок. 

Вони вискочили назовні. 

Останній камінь обвалився за їхніми спинами. 

Катакомби закрилися. 

Але вони вибралися. 

Усі. 

Вони мовчки дивилися на завалений вхід. 

Джессіка прошепотіла: 

— Дякую… 

Емма зітхнула. 

— Усе скінчилося.