Розділ 40 – «Падіння в Безмовність»

Машина зупинилася біля узбіччя, фари вихопили з темряви купу обвалених каменів і вузький провал у землі. Вдалині, за низкою голих дерев, губився силует міста, але тут, серед руїн і старих тунелів, повітря було іншим — густим, застиглим, ніби сам світ затамував подих. 

— Ось вони, — Лілі першою вийшла з машини, натягуючи куртку на плечі. — Катакомби. 

Емма вдивилася в похмурий вхід — він нагадував зяючу пащу. 

— Якось не дуже гостинно, — пробурмотів Лукас, озираючись. 

— Ти очікував червону доріжку? — усміхнувся Рейвен, хлопнувши його по плечу. 

Лукас скривився. 

— Я очікував хоча б відсутність запаху здохлих пацюків. 

Ейдан мовчки оглядав вхід, ліхтарик у його руці не тремтів, але Емма помітила, як він стиснув щелепи. 

— Ми точно повинні туди спускатися? — Лілі подивилася на Емму. 

Та відчула, як холодне повітря обволікає горло. 

— У нас немає вибору. 

Перед входом у катакомби повітря стало густим, в’язким, ніби невидима сила стискала простір навколо. Емма глибоко вдихнула, але її легені наповнилися тяжкістю замість повітря. Усередині все нило, ніби її виснажили зсередини. Вона спіткнулася, але перш ніж упасти, відчула, як чиїсь пальці обхопили її лікоть. 

— Давай не будемо прикидатися, що все гаразд, — голос Рейвена прозвучав глухо, майже приглушено, але від нього не сховатися. — Ти тремтиш. 

Вона спробувала випрямитися, скинути його руку, але він тримав міцно. У його погляді не було звичної насмішки, лише зосередженість. Це дратувало. 

— Я впораюся, — видихнула вона. 

— Ти вперта, але не безсмертна. — Він повільно послабив хватку, але перш ніж прибрати руку, його пальці легко ковзнули по її зап’ястю. 

Емма завмерла. У тому місці, де він торкнувся, все ще залишався слабкий відбиток символу, що залишився після останньої зустрічі з Ехо. Вона й сама не знала, що це означає, але відчувала, як він пульсує, ніби живе створіння під шкірою. 

— Це не мине просто так, — тихо сказав він. У голосі не було жодної тіні насмішки. Лише тривога. 

Вона відвела погляд, стиснула кулаки, але не могла позбутися відчуття, що щось змінюється всередині неї. Щось незнайоме. Щось небезпечне. І найстрашніше — він єдиний, хто це помітив. 

Катакомби стискали їх темрявою та тишею. 

Емма йшла попереду, її погляд ковзав по висічених символах, і раптом пальці завмерли на одному з них. 

— Символи… — її голос був ледь чутним, зриваючись на шепіт. 

Як тільки подушечки її пальців торкнулися холодного каменю, знак спалахнув темно-синім світлом. Вибух світла був різким, але беззвучним — воно ніби текло тонкими нитками по тріщинах у стіні. Світ навколо здригнувся. 

Різкий біль пронизав скроню. Наступної миті катакомби зникли. 

Перед її очима з’явилося обличчя Джессіки. Бліде, мов у мерця, з тремтячими губами. В її очах застиг страх, такий глибокий, що від нього крижаніло всередині. 

— Ем… — голос подруги пролунав прямо в її свідомості, відбиваючись луною. — Він уже тут… 

За спиною Джессіки щось заворушилося в темряві, але перш ніж Емма змогла розгледіти, видіння обірвалося, розриваючись, як спалахи полум’я. 

Вона різко вдихнула, відчуваючи, як крижаний страх стискає груди. Її пальці все ще лежали на знакові, але тепер він був холодним, ніби забрав частинку її тепла. 

Навколо панувала тривожна тиша. 

Лілі підійшла першою. 

— Емма, що сталося? 

Емма не одразу змогла відповісти. Слова застрягли в горлі, надто реальним було відчуття, що хтось або щось щойно заглянуло в неї. 

Ейдан наблизився, його бурштинові очі спалахнули в темряві. 

— Видіння? 

Емма стиснула пальці, відчуваючи, як холод знака повільно відступає, але слід залишається. 

— Він уже тут, — повторила вона слова Джессіки. 

Тиша в катакомбах стала неприродною, майже зловісною. Повітря згусло, як перед бурею. 

Емма зробила крок назад, прибираючи руку від знака, але в ту ж мить катакомби ожили. 

Глухий гул прокотився стінами, камінь під ногами задрижав. Тунелями пронісся крижаний порив вітру, хоча джерела його не було видно. У ньому чувся шепіт — слова, сказані надто швидко, щоб їх розібрати, але зміст відчувався на рівні інстинкту. Небезпека. 

— Ви це чуєте? — голос Лукаса прозвучав приглушено, ніби його поглинала темрява. 

Лілі судомно стиснула ліхтарик, озираючись навколо. 

— Тут не має бути вітру… 

Ліхтарики затремтіли. Світло почало мерехтіти. 

— Чорт, — Ейдан різко підняв голову, в його бурштинових очах промайнув відблиск тривоги. — Нам потрібно… 

Він не встиг договорити. Світло згасло. 

В одну мить вони опинилися у темряві. Абсолютній, задушливій, ніби в цих катакомбах зникло саме поняття світла. І тоді зовсім поруч пролунали кроки. Глухі, важкі. Наче хтось неспішно вийшов із далекого коридору, наближаючись до них. 

Емма не бачила, але відчувала його. Створіння.

Світло повернулося ривком — ліхтарі знову спалахнули, але їхні промені здавалися слабшими, тьмянішими. 

Тінь стояла в кінці тунелю. Висока, спотворена, з нереально витягнутими кінцівками. Обличчя… якщо це можна було назвати обличчям… здавалося розмитим, ніби його стерли. 

Емма почула, як Лілі різко втягнула повітря. 

— Господи… 

Створіння не рухалося. 

Рейвен першим прийшов до тями. 

— Бігти. Негайно. 

Він схопив Емму за руку і потягнув у бічний коридор. 

Катакомби завили. 

Стелі здригнулися, камінь посипався згори. 

— Лілі, сюди! — крикнув Лукас, затягуючи її за собою. 

Ейдан кинувся до іншого проходу, озираючись на Емму. 

— Біжи! 

Вона рвонулася вперед, але в ту ж мить земля під ногами обвалилася. 

Відчуття падіння. Вільного, нескінченного. 

І тиша.