Розділ 38 – «Грані тіней»

Її світ знову набув форми, але все здавалося розмитим, ніби крізь густий туман. Повітря було важким, просякнутим чимось чужорідним, липким, як залишки кошмару, що не хотів відпускати. Чиїсь сильні руки тримали її за плечі, пальці стискали надто міцно, залишаючи на шкірі пульсуюче тепло. Голос — низький, зухвалий, майже гарчання — прорізав її заціпеніння, немов хижак, що вириває здобич зі сну. 

— Повернулася?...

Рейвен. 

Його обличчя було занадто близько, настільки, що вона відчувала жар його подиху на своїй шкірі. Темні очі спалахували знайомим викликом, але за цим викликом ховалося щось більше — тривога, злість, майже відчай. Він дивився на неї так, ніби не вірив власним очам. 

Емма проковтнула клубок у горлі, відчуваючи, як серце калатає десь у грудях, ще не до кінця усвідомлюючи, що сталося. Холод тіні Ехо все ще чіплявся за її свідомість, але реальність поступово поверталася, пробиваючись крізь морок. Вона облизнула пересохлі губи, голос прозвучав хрипко: 

— Не треба так мене трясти, я жива. 

Рейвен схилив голову, його губи ледь здригнулися в усмішці, але в ній не було звичної насмішки. Тільки напруга, що затаїлася в кожному русі. 

— Ага? Може, мені варто перевірити? — Його голос став нижчим, небезпечнішим, майже оксамитовим. 

Його пальці ковзнули вище, по її плечу, майже торкаючись шиї. На мить Емма затримала подих. У його погляді знову промайнув виклик...

Її тіло тремтіло. Від холоду, від втоми… чи від того, наскільки близько був Рейвен? Вона не була впевнена. 

— Ти б усе одно не втримав мене, — кинула вона зухвало, голос зрадницьки здригнувся на останньому слові. 

Рейвен примружився, його губи ледь помітно зігнулися в усмішці, але погляд затримався на її губах довше, ніж варто було б. 

— Хочеш перевірити? — Він нахилився ближче, і їхнє дихання змішалося. 

На мить увесь світ звузився до одного цього моменту. До його міцного захвату, до жару його шкіри, до тієї тонкої межі між люттю та чимось набагато небезпечнішим за будь-який кошмар. 

Але перш ніж щось могло статися, пролунав голос — різкий, напружений: 

— Нам треба йти. Швидко. 

Ейдан. 

Як крижаний вітер, його слова розірвали натягнуту павутину їхніх поглядів. Рейвен повільно розтиснув пальці, відступаючи, але в його очах ще довго горів вогонь, що не хотів згасати. 

Емма глибоко вдихнула, намагаючись приборкати тремтіння. Вона не знала, що лякало її більше — кошмар Ехо чи чоловік, що стояв перед нею. 

Емма зробила невпевнений крок, але ледве відчула, як земля вислизає з-під ніг. Світ знову почав розпадатися, кольори змішалися в суцільну пляму. У скронях забилося, гул у голові став оглушливим. 

Вона спробувала втримати рівновагу, але тіло було надто слабким. Все попливло, а потім — темрява. 

Але вона не впала. 

Чиїсь руки підхопили її в ту ж мить, коли ноги остаточно відмовилися її тримати. Крізь затуманену свідомість вона почула здавлений, роздратований голос: 

— Чорт, Емма! 

Рейвен. 

Його хватка була міцною, надійною… і крижаною. Мороз пробіг по її шкірі, змушуючи мимоволі здригнутися. Холод сковував, проникав углиб, немов обпалюючи замерзлими пальцями. Її голова опинилася у нього на плечі, і замість заспокійливого тепла вона відчула порожнечу вічної криги, що жила в його тілі. 

— Вона в порядку? — голос Ейдана лунав приглушено, ніби крізь вату. 

— Якби я знав! — рикнув Рейвен, але в його тоні не було звичної насмішки — лише злість, у якій прослизало щось інше. — Вона ледве стоїть на ногах! 

Він підхопив її на руки, і холод накрив її, немов важке покривало. Емма судомно вдихнула, відчувши, як мороз пробирається до самих кісток, але пручатися вже не могла. 

— Ми йдемо, — різко кинув він, і його кроки луною відгукнулися в тиші. 

Рейвен крокував швидко, впевнено, не сповільнюючи темпу. Емма відчувала, як її тіло похитується в його руках, але сил обурюватися чи хоча б поворухнутися у неї не було. Голоси й звуки здавалися приглушеними, ніби вона слухала їх крізь воду. 

Позаду, трохи осторонь, йшов Ейдан. Він не казав ні слова, але його присутність відчувалася, напруга між ними висіла в повітрі. 

Тиша вулиць здавалася неправильною. Тільки їхні кроки, сухий ритм по бруківці, уривчасті слова, кинуті впівголоса. 

— Довго ще? — тихо запитав Рейвен, не дивлячись на Ейдана. 

— Вже близько, — коротко відповів той. 

Емма смутно відчувала, як змінюється простір навколо. Холод вулиці розчинився в теплому напівмороку, наповненому м’яким світлом. Двері рипнули, відкриваючи перед ними інший, більш звичний світ. 

— Поклади її, — голос Ейдана прозвучав спокійніше, але в ньому ще відчувалася напруга. 

Рейвен нічого не сказав, тільки зробив кілька кроків уперед і обережно опустив Емму на ліжко. Матрац прогнувся під її вагою, ковдра зім’ялася. 

— Спи, Ем, — неголосно сказав Рейвен, затримавшись на секунду. 

 Вона хотіла відповісти, але очі вже закривалися, думки ставали тягучими, зникали в темряві. 

Сон виявився неглибоким. Десь на межі свідомості Емма чула голоси, але не могла розібрати слів. Їй здавалося, що вона тоне — не у воді, а в густій, задушливій темряві. 

Коли вона відкрила очі, кімната здалася розмитою плямою тіней і світла. 

Першим, кого вона побачила, був Рейвен. Він сидів на краю ліжка, спершись ліктями на коліна, його погляд був спрямований прямо на неї. 

— Ти знову відключилася, — сказав він, його голос був низьким, без звичного сарказму. 

Емма проковтнула клубок у горлі, відчуваючи сухість у роті. 

— Скільки часу? 

Рейвен кинув короткий погляд на Ейдана, який стояв біля стіни. 

— Кілька годин. 

Вона спробувала поворухнутися, але м’язи ніби не слухалися. 

— Що за…? 

— Ти виснажена, — промовив Ейдан, наближаючись. — Тобі потрібно час, щоб відновитися.