Розділ 37 – «Розірвані кайдани»

Емма стояла біля входу в старий, занедбаний мотель на околиці міста. Вітер розвівав її волосся, пробираючись під одяг крижаними щупальцями. Світло ліхтаря миготіло, ніби попереджаючи її, що ще не пізно піти. 

Вона зробила крок уперед. 

Всередині пахло пилом, алкоголем і чимось металевим, схожим на іржу чи… кров. 

У дальньому кутку кімнати, біля барної стійки, сидів Ейдан, ліниво обертаючи в руці склянку. Поруч, трохи віддалік, витягнувши ноги і закинувши руки за голову, розташувався Рейвен. 

— Не думав, що ти все ж прийдеш, — протягнув Ейдан, піднімаючи склянку й уважно оглядаючи її своїми бурштиновими очима. 

Рейвен усміхнувся: 

— А я думав. 

Емма схрестила руки на грудях, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. 

— Ви самі мене покликали. Кажіть, навіщо. 

Ейдан кивнув, повільно ставлячи склянку на стіл. 

— Щось змінюється, Еммо. Ти це відчуваєш? 

Вона стиснула щелепи. Звісно, відчувала. Ці сни, ці голоси, слабкість, від якої іноді все пливло перед очима. Але найбільше її тривожило інше. 

Вона поглянула на свою долоню. Символ, який учора був майже непомітним, сьогодні пульсував слабким синім світлом. 

— Я знаю, що ти щось приховуєш, — голос Рейвена був майже лінивим, але його очі уважно вивчали її. — Ти боїшся це визнати, але щось у тобі вже зламалося, так? 

Емма різко підняла голову. 

— Ні. 

— Ні? — Рейвен хитро всміхнувся. — Ти заплющуєш очі й чуєш його голос? Відчуваєш його присутність, навіть коли залишаєшся сама? Він уже всередині тебе, Еммо. Він чекає, коли ти здасися. 

— Замовкни. 

Рейвен нахилився ближче, і його усмішка зникла. 

— Ти знаєш, чому Ехо вибрав саме тебе? 

Емма не відповіла. 

— Тому що ти сильна. Тому що ти його головна мета. Але знаєш, що найцікавіше? Він не може взяти тебе силою. Йому потрібно, щоб ти сама відчинила двері. 

Усередині все похолоділо. 

— Це неправда, — прошепотіла вона. 

Рейвен усміхнувся: 

— Звісно. Ти ж завжди можеш перевірити. Просто заплющ очі… і подивися, хто дивиться у відповідь. 

Вона зробила крок назад, але тут же відчула, як простір навколо неї стиснувся. Ніби повітря стало густішим, важчим. 

— Еммо. 

Ейдан встав. Його голос звучав твердо, але в очах майнула тривога. 

— Не слухай його. Він провокує. 

— Ти хочеш знати правду чи ні? — запитав Рейвен, не відводячи від неї погляду. 

Емма стиснула кулаки. 

— Я і так знаю правду. 

— Тоді скажи мені… Що ти бачила в останньому сні? 

Вона завмерла. 

Перед очима спалахнуло видіння. Лоран. Його обличчя скривлене від болю, а за його спиною… тінь, що витягується в щось безформне. Він не бореться. Він дозволяє цьому себе поглинути. 

— Ти бачила його, так? — Рейвен схилив голову набік. — Мого брата. 

Емма не відповіла. 

— Я теж його бачив. Він тоне. Ти це відчуваєш? 

— Я можу його врятувати. 

Рейвен усміхнувся. 

— Ти справді в це віриш? 

Емма мовчала. 

— Послухай, малятко, ти можеш бути ким завгодно — героїнею, мученицею, обраною. Але Лоран… він сам обрав свій шлях. І якщо ти думаєш, що зможеш його повернути… ти помиляєшся. 

— Я не помиляюся, — твердо відповіла вона. 

— Докажи. 

Ейдан різко зробив крок уперед, стаючи між ними. 

— Досить. 

Рейвен ухилився, але відступив. 

— Гаразд, гаразд. Не хочеш слухати — не слухай. Але коли твої сни стануть реальністю, не кажи, що я тебе не попереджав. 

Емма тяжко дихала. Все всередині неї кричало, що він має рацію. 

Але вона не здасться. 

Вона зустрілася поглядом з Ейданом. 

— Я хочу знати все. Про Лорана. Про Джессіку. Про те, як ми можемо їх урятувати. 

Ейдан кивнув. 

— Тоді нам потрібно поспішати. Бо часу в нас майже не залишилося. 
 
                                          Лоран 

Краплі крові стікали його пальцями, залишаючи темні плями на шкірі. Жертва корчилася на землі, хапаючись за розірвані груди, але Лоран вже майже не чув його. У скронях стукав голос Ехо. Холодний, що просочувався крізь свідомість, як отрута. 

— Зроби це, — прошепотіла темрява. — Ще один крок… і ти станеш сильнішим. 

Його пальці здригнулися. Всередині все металося, намагаючись утримати залишки себе. Але Ехо знав, куди тиснути. 

— Що зміниться, якщо ти це завершиш? — голос сутності став солодким, майже заспокійливим. — Ти ж хочеш, щоб усе це мало сенс… 

Лоран заплющив очі. 

І тут почув її голос. 

— Лоране… — слабкий, майже нечутний. 

Джессіка? 

Він різко озирнувся, але навколо була лише ніч і кров. Лише тінь, що звивалася на стіні, повільно рухалася, ніби насміхаючись. 

— Лоране… допоможи… — її голос лунав у голові, мов відлуння. 

Він відчув крижаний холод у грудях. Серце стиснулося, у нього наче не стало повітря. 

Джессіка була жива. 

Ця думка пронизала його, мов гостре лезо, пронизуючи всі його думки і почуття. Як він міг так з нею вчинити? Як міг залишити її в такому стані, не замислюючись про наслідки? 

Перед очима спливло її обличчя — налякане, але сповнене надії, коли вона ще вірила, що він поруч. І тепер усе, що він відчував, — це тягар провини, що стискав його, не даючи зробити й подиху. 

Вона не заслуговувала цього. 

Вона заслуговувала більшого. 

Але темрява, як крижана стіна, розбила всі його думки. Її холодний подих обплів його свідомість, наче невблаганний вир, витісняючи сумніви. 

«Що ти хочеш довести?» — шепотіла вона. 

«Ти вже обрав свій шлях».                                     
 
                                             Емма 

— Ти впевнена, що хочеш це зробити? — голос Ейдана звучав напружено. 

Емма стиснула кулаки. Свічки, які вона розставила у колі, відкидали нерівні тіні на стіни. Підлога під її долонями була холодною, незважаючи на старий, вицвілий килим. У центрі кола лежав медальйон Джессіки.