Розділ 36 – «Темні союзи і світло крізь тьму»

Рейвен 

Ніч була холодною. 

Рейвен сидів у кутку темного бару, ліниво постукуючи пальцями по склянці з віскі. Повітря було насичене димом і глухим гулом розмов, що зливалися в монотонний шум. Він намагався не думати про те, що тільки-но сталося. 

Він не злився. 

Ні, злість давно минула. Залишилося лише розчарування. 

Лоран був приречений. 

Але, чорт забирай, він не міг просто дивитися, як його брат вбиває себе. Рейвен знав, що Лоран не був монстром. 

Але Ехо робив його таким. 

І тепер Рейвен мав вирішити, на чиєму він боці. 

Він підняв погляд, коли хтось сів навпроти нього. 

— Не думав, що зустріну тебе так швидко. 

Ейдан. 

Він опустив капюшон, його бурштинові очі спалахнули у приглушеному світлі бару. Він був все таким же — впевненим, спокійним, але всередині нього таїлася напруга. 

— Ти стежив за мною? — запитав Рейвен, піднявши брову. 

— Ти занадто гучний, щоб за тобою стежити. 

Рейвен усміхнувся, роблячи ковток віскі. 

— А ти все такий же пафосний. 

Ейдан ледь помітно всміхнувся, але його погляд залишився холодним. 

Рейвен звузив очі. 

— І як же  ти мене знайшов? 

— Декілька ночей тому ти влаштував бійку в доках. Було багато свідків. Потім, минулого тижня, тебе бачили біля старої каплиці. Ти не дуже-то ховаєшся. 

Рейвен нахилив голову набік, оцінюючи його. Ейдан явно перевіряв його реакцію. 

— І що тобі від мене потрібно? 

Ейдан жестом покликав бармена і замовив щось міцне. 

— Я шукаю Ехо. 

Рейвен усміхнувся, відкинувшись назад. 

— Що ж, тоді у нас одна ціль. 

— Ти хочеш його вбити? 

Рейвен похитав головою, знову підносячи склянку до губ. 

— Ні. Я хочу його знищити. 

Ейдан уважно подивився на нього. 

— А твій брат? 

Рейвен на мить завмер, але потім його обличчя стало кам’яним. 

— Лоран сам робить свій вибір. 

Ейдан зробив ковток зі своєї склянки та кивнув. 

— Значить, ми в одному човні. 

Рейвен посміхнувся. 

— Мабуть. 

Він простягнув руку. 

— Тільки не думай, що я тобі довіряю. 

Ейдан глянув на його руку, а потім потиснув її. 

— І я тобі. 

Рейвен нахилився вперед, його губи скривила знайома усмішка. 

Одним різким рухом він вихопив ніж і метнув його в Ейдана. 

Час ніби сповільнився. Ейдан не ворухнувся, не моргнув. Його рука різко випередила рух леза, і він перехопив ніж у повітрі . Подивився на нього, а потім спокійно поклав на стіл перед собою. 

Рейвен хмикнув. 

— Чорт, а ти все такий же швидкий. 

— А ти все такий же безрозсудний, — Ейдан спокійно перевернув ніж і повернув Рейвену руків’ям уперед. — Задоволений? 

Рейвен усміхнувся ширше, заховавши ніж у піхви на стегні. 

— Тепер так. 

— Якщо ти мене зрадиш, я вб’ю тебе першим, — голос Рейвена звучав ліниво, але в очах спалахнув темний вогонь. 

— Взаємно, — так само спокійно відповів Ейдан, роблячи ковток віскі, але його погляд говорив, що він не жартує. 

У барі зазвучала нова мелодія, і п’яні голоси стали гучнішими, але тепер Рейвен відчував, що більше не сам. 

***
 
Емма знову провалилася в темряву. Десь на межі свідомості вона почула слабкий шелест листя, теплий запах вогнища і легкий передзвін дзвіночків, ніби вітер грався з ними. 

Поступово перед її очима почав вимальовуватися знайомий пейзаж: старий бабусин дім, залитий м’яким світлом ліхтарів, і дуб у саду, під яким вона часто грала в дитинстві. 

Біля дерева стояв чоловік. Високий, зі сріблястим волоссям, у затишному темному кардигані та старих добротних черевиках. Його очі, глибокі й мудрі, дивилися на неї з теплотою. 

Дідусь. 

Емма зробила крок уперед, і серце стиснулося від гострої туги. 

— Дідусю?.. — її голос тремтів. 

Він усміхнувся, простягнув руку і, торкнувшись її щоки, наче стер втому, страх і біль. 

— Ти змінилася, люба, — тихо промовив він, уважно вивчаючи її поглядом. — Подорослішала. Але в тобі все ще є та сама дівчинка, яка бігала босоніж по траві й вірила, що світ сповнений чудес. 

Емма не стримала сліз. Вона зробила крок ближче, але замість того, щоб відчути його міцні обійми, відчула лише легке тепло. Він був не зовсім тут, але все ж поруч. 

— Мені страшно… Я не розумію, що відбувається, — прошепотіла вона. — Я бачу речі, яких не має бути. Я не знаю, кому вірити. 

Дідусь кивнув, ніби очікував цих слів. Він провів рукою по її волоссю, як колись, коли вона приходила до нього з розбитим коліном чи страхами перед нічними тінями. 

— Ти сильніша, ніж думаєш, Еммо. Але сила — це не лише вміння протистояти темряві. Це ще й здатність бачити світло, навіть коли навколо все здається безнадійним. — Він нахилився ближче, заглядаючи їй прямо в душу. — Не забувай, що іноді відповіді заховані там, де ти найменше їх очікуєш. 

Емма насупилася, але дідусь усміхнувся загадково, ніби підказував, але не хотів говорити прямо. 

— Я так сумую за тобою, — здавлено сказала вона. 

— Я завжди поруч, люба. Завжди. — Він м’яко торкнувся її долоні, і в цей момент щось змінилося. Видіння почало розчинятися, перетворюючись на золотаве світло, на м’яке тепло, що наповнювало її серце. 

Емма прокинулася з вологими віями, але з відчуттям спокою, якого давно не було. А на подушці поруч із нею лежав засохлий дубовий листок... 

Серце билося рівно, думки стали ясними. Голоси, що турбували її розум, зникли. Все стало тихим, спокійним. Вона почувалася нормально, ніби хтось забрав її страхи й залишив лише тепло й силу.