Розділ 35 – «Тіні та Окови»

Тиша. 

Емма лежала на ліжку, не в змозі поворухнутися. Віскі пульсували тупим болем, серцебиття відбивало глухі удари, що віддавалися луною в черепі. Все тіло було важким, ніби вона провела години під тиском невидимої сили, що витискала з неї останні краплі енергії. В повітрі витав запах горілого воску — пряний, трохи гіркуватий, а навколо валялися залишки свічок, їх застиглий парафін утворював на підлозі химерні темні візерунки. 

Емма відчувала, що вона вже не та, ким була раніше. 

Голоси ставали голоснішими. Тепер це був не просто шепіт — це були чиїсь думки, що виривалися в її свідомість, нав’язливі, як чужі спогади. Вона не розуміла, де закінчується реальність, а де починаються сни. Де закінчується вона сама і починається щось інше. 

Темрява. 

Перед нею невиразні обриси. В’язке повітря, наповнене чужим болем. Десь далеко чутно важкі кроки, і ось вона бачить його: постать у тіні, що тримає в руках закривавлений клинок. 

Лоран. 

Він робить ще один крок уперед, його погляд порожній і холодний. На землі — тіло, бездиханне, кров розтікається навколо, вбираючись у камінь. Емма відкриває рота, але не може закричати. 

Лоран піднімає голову… і його обличчя починає змінюватися. 

Це не він. 

Це Ехо. 

Він дивиться прямо на неї, а його губи розтягуються в моторошній усмішці. 

Емма здригнулася і різко підвелася, важко дихаючи. Груди стискалися, серце калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось проб’є ребра. Кімната була огорнута темрявою, а повітря мало дивний озоновий запах, ніби після удару блискавки. 

Вона опустила погляд на свої зап’ястя… 

І завмерла. 

На шкірі проступив дивний символ — тонкі лінії, ніби випалені чимось невидимим. Вони світилися слабким блакитним сяйвом, пульсуючи в такт її серцебиттю. 

Її тіло раптом втратило сили. Вона відчула, як щось витягує з неї енергію, висмоктує її зсередини. Вона не могла поворухнутися. 

— Ти повинна зупинитися, — тихо, але твердо сказав Ейдан. 

Емма підняла на нього виснажений погляд. Він стояв у дверному прорізі, його бурштинові очі спалахували в темряві, наповнені тривогою і рішучістю. Він був злий. Наляканий. 

— Я не можу, — прошепотіла вона. 

— Тоді я зроблю це за тебе.  
 
***

Лоран сидів у напівтемряві, спершись на стіну занедбаної будівлі. Повітря було просочене вогкістю, запахом гнилі та крові. Десь у кутку капала вода, створюючи нестерпно монотонний звук. 

На його руках досі залишалися сліди чужої крові — людської. 

Він не знав, кого вбив. І вже навіть не намагався згадати. 

Спочатку це було важко. Кожне обличчя запам’ятовувалося. Кожен крик луною бив по черепу. Але з часом він перестав їх розрізняти. 

Тепер це просто робота. 

— Ти виглядаєш так, ніби тебе пережували й виплюнули. 

Рейвен. 

Він з’явився так само безшумно, як завжди, ліниво притулившись до стіни навпроти. Його темні очі блищали у слабкому світлі, а губи були викривлені у звичній усмішці. 

— Навіщо ти тут? — голос Лорана був хрипким, просякнутим втомою. 

Рейвен знизав плечима. 

— Хотів переконатися, що ти ще не здох. 

Лоран усміхнувся. 

— Розчарую тебе. Поки що живий. 

Рейвен схилив голову набік, уважно вивчаючи брата. 

— «Живий» — голосно сказано. Твій погляд говорить, що всередині ти вже давно мертвий. 

Лоран стиснув щелепи. 

— Ти витрачаєш мій час. 

— Це ти витрачаєш свій, — у голосі Рейвена було більше серйозності, ніж зазвичай. — Удаєш що у тебе є план. Що ти можеш його переграти. Але я бачу, що відбувається. 

— Ти нічого не знаєш, — прошипів Лоран. 

— Я бачу, як ти гниєш зсередини. Ехо тебе ламає, а ти думаєш, що все ще контролюєш ситуацію. Ти просто відтягуєш неминуче. 

Лоран не відповів. 

— Коли ти нарешті зрозумієш, що ти не солдат у його армії, а просто ресурс? — продовжив Рейвен, його голос став тихішим, але в ньому відчувалася лють. — Він не поважає тебе, не боїться, навіть не вважає рівним собі. Ти — інструмент. Як тільки він витисне з тебе все, що потрібно, тебе просто викинуть. 

— Досить, — Лоран різко підвівся, його рухи були напруженими. 

Рейвен не ворухнувся. Лише усміхнувся. 

— Ти вже це відчуваєш, правда? Ти втрачаєш себе. Все, що в тебе було, згорає, і замість тебе залишається лише порожня оболонка. Думаєш, Ехо справді залишить тобі бодай щось? 

Лоран стиснув кулаки. 

— Забирайся. 

Рейвен злегка схилив голову, вдивляючись у його обличчя. В його очах не було зневаги — лише тінь жалю. 

— Ти знаєш, що я маю рацію. 

Лоран не витримав. Він ударив. Швидко, жорстко, без попередження. 

Рейвен відлетів убік, але не впав. Лише витер кров з розбитої губи й усміхнувся. 

— От і я про те ж.