Розділ 32 – «Ехо минулого»

Ніч була чорною, ніби саме небо відмовилося бачити те, що мало статися. Ліс, здавалося, жив власним життям — його гілки тяглися до галявини, де Аделаїда намалювала коло світла. Вона стояла в самому центрі, її постать огортало сяйво, що виходило від символів на землі. 

Заклинання, яке вона промовляла, звучало як пісня — то наростаюча, то згасаюча, заглушаючи шум вітру. 

Ейдан стояв за межами кола, його пальці стиснулися в кулаки. Кожен її крок, кожне слово здавалися прощанням. Він хотів зупинити її, але знав, що вона не послухає. 

— Ти можеш піти, Ейдане, — тихо сказала вона, навіть не обертаючись. — Тобі тут не місце. 

— Я не піду, — його голос тремтів від злості та відчаю. — Ти думаєш, я дозволю тобі померти? 

Вона повернула голову, і їхні погляди зустрілися. В її очах була сила, але й безмежний смуток. 

— Це не твоя битва, — її слова були теплими, як дотик. — Ти не можеш перемогти його. Це моя доля. 

Ейдан зробив крок ближче, долаючи страх, що пронизував саму тканину ночі. 

— Я безсмертний, — прошипів він. — Хай спробує зупинити мене. 

— Саме тому ти не повинен втручатися, — Аделаїда витягнула руку, ніби стримуючи його. — Твоє безсмертя — це дар і прокляття. Ти маєш жити, щоб пам’ятати. Щоб захищати. 

Її голос урвався. Земля здригнулася. З темряви лісу почав зростати туман, густий, майже відчутний. Він рухався, як жива істота, і незабаром почав набувати форми. 

Фігура вийшла з лісу. Чи з землі. Чи з самої темряви. 

Голубі очі спалахнули зсередини, освітлюючи силует, що складався з попелу та диму. 

— Ти наважилася покликати мене? — Голос істоти розірвав повітря. Він не звучав людським. 

Аделаїда не здригнулася. 

— Ти мусиш зникнути. 

Мусиш. 

Це був не наказ, а закон, вписаний у цей світ задовго до її народження. 

Фігура усміхнулася. 

— Ти жалюгідна. — Вона нахилила голову, впиваючись поглядом в Ейдана. — А ти... вампір. Ти мав би бути зі мною. Чому ти її захищаєш? 

Ейдан відчув, як щось всередині нього напружилося. 

Але він не збирався говорити. 

Він ударив першим. 

Ривок уперед. Ікла. Лють. Усе злилося в єдиний рух. 

Але істота навіть не поворухнулася. 

Вона просто махнула рукою — і він полетів назад. 

Удар. Біль. Хруст гілок. 

Ейдан підвівся, його губи були в крові, але він усміхнувся. 

— Спробуй ще раз. 

Аделаїда підняла руки, її голос став гучнішим, заклинання гриміли, як удари грому: 

Ex umbris et mortibus te ligavi, 

Ad tenebras redi, unde venisti! 

Земля під ногами Ехо почала тріскатися, з неї вирвалися голубі іскри, що обпалювали сутність істоти. Вона закричала, її зойк розірвав повітря. 

— Ти нічого не досягнеш! — завила вона, кидаючись на Аделаїду. 

Вона стиснула кулаки, її постать світилася яскравіше. Ехо завмерло, ніби наткнулося на невидиму стіну. 

Аделаїда зробила крок уперед, її голос заповнив увесь простір: 

Vinctus manebis, donec lux iterum non fulgebit! 

Ехо почало зникати, його темна фігура розривалася, ніби розчиняючись у ночі. Ліс навколо здригнувся, дерева тяжко застогнали, ніби сама природа опиралася тому, що відбувалося. 

Останній крик істоти рознісся луною по лісі… а потім настала тиша. 

Але світло навколо Аделаїди згасало. Її ноги підкосилися, і вона впала. 

Ейдан встиг підхопити її, перш ніж вона торкнулася землі. Її обличчя було блідим, але вона усміхнулася, дивлячись на нього. 

— Ми зробили це, — прошепотіла вона. 

— Не кажи цього, — він стиснув її руку, його голос був сповнений відчаю. — Ти не підеш. Я не дозволю. 

Її очі почали заплющуватися, голос ставав слабшим. 

— Це місце буде моїм останнім даром, — прошепотіла вона. — Воно стримає його. Доки не прийде нове світло. 

Ейдан не розумів. 

— Що це означає? — він пригорнув її до себе. — Аделаїдо, ні... Залишайся зі мною... 

Її губи здригнулися, і він почув її останні слова: 

— Бережи... її. 

Її тіло стало світлом. Легким, як повітря. Воно зникло в ночі, залишивши лише порожнечу. 

Ейдан залишився один серед темряви, стискаючи пустоту там, де вона була. 

***

— Ейдан! 

Різкий голос вирвав його зі спогадів. 

Він моргнув — і все зникло. Ліс. Світло. Її голос. 

Перед ним знову кімната Емми, приглушене світло лампи, напружені обличчя Лілі та Лукаса. 

Емма пильно дивилася на нього. 

— Ти щось знаєш? — її голос був рівним, але в очах стояло запитання, на яке вона боялася почути відповідь. 

Ейдан провів рукою по обличчю, але тремтіння пальців видало його. 

— Ти сказала "Ехо", і я згадав, — його голос був тихим, але в ньому чулося щось тривожне. 

Лілі нахилила голову набік. 

— Що згадав? 

Він подивився на Емму. 

На мить він відчув її подих, її присутність, її енергію. 

Щось замкнулося в його свідомості. 

— Останні слова Аделаїди. 

Емма напружилася. 

— Які? 

Ейдан повільно підняв на неї погляд. 

Його янтарні очі сяяли в сутінках кімнати. 

— Бережи її. 

Миттєва тиша. 

Емма завмерла. 

Лілі стиснула руки на колінах. 

Лукас обвів їх поглядом, не розуміючи, що відбувається. 

— І хто "вона"? — запитав він, але голос звучав глухо. 

Але Ейдан вже знав відповідь. 

Це була вона. Емма. 

Вона — та, кого потрібно було захистити. 

Та, заради кого Аделаїда померла. 

Та, кого Ехо шукає.