Розділ 30 – «Заборонені знання»

Вдома Емма розклала перед собою книги та зошити, які їй передала бабуся. Пальці тремтіли. 

Вона боялася їх відкривати. 

На одній із книг великими літерами було написано: 

«Заклинання та ритуали». 

Вона провела пальцями по старому переплету. А що, якщо там є щось, чого їй не варто знати? Що, якщо її дідусь не просто знав про магію, а намагався застерегти її? 

Але було вже пізно. 

Вона розгорнула книгу. 

На першій же сторінці заголовок «Сутності, що живляться душами» кинувся їй в очі, ніби хтось спеціально виділив його для неї. 

— Дідусю, що ти знав? — прошепотіла вона, і її голос пролунав надто глухо в тиші кімнати. 

Вона перегорнула сторінку. Символи. Руни, які вона вже десь бачила. Темні лінії, ніби зламані павутиння, спліталися у химерні візерунки. 

Вона торкнулася паперу, і по її шкірі пробіг холод. Слово «Ехо» повторювалося знову і знову. Наче воно кликало її. Наче воно вже знало, що вона читатиме цю книгу. У ту ж мить Емма відчула щось, схоже на подих за спиною. Вона різко захлопнула книгу. Кімната раптом здалася їй надто темною. 

Вона глибоко вдихнула, намагаючись відігнати дивне відчуття, і знову втупилася у текст. У книзі говорилося про сутності, які блукають між світами, живлячись страхами, спогадами та душами тих, хто насмілився доторкнутися до заборонених знань. 

Її долоні спітніли. 

Вона швидко закрила книгу і відсунула її вбік, боячись, що якщо продовжить читати, то дізнається те, що вже неможливо буде змінити. 

Тієї ночі Емма довго не могла заснути. Книга жила в її думках, ніби її сторінки шепотіли щось важливе. 

Нарешті вона забралася під ковдру, втупившись у стелю. Її повіки повільно опустилися, і вона поринула у тривожний сон, наповнений дивними образами: ліс із нескінченними тінями, кола з символами та очі — яскраві, пронизливі, що, здавалося, стежили за нею здалеку. 
Вранці Емма прокинулася з відчуттям легкої тривоги, але намагалася швидко його відігнати. 

Зібравши волосся в недбалий хвіст і нашвидкуруч натягнувши джинси й светр, вона взяла рюкзак і вийшла з дому. 

Коледж, як завжди, був шумним, наповненим студентами, які поспішали на заняття. Її думки все ще крутилися навколо книги, але вона змусила себе зібратися. 

Ще тільки ранок, а день уже обіцяв бути довгим. 

На сходах біля головного входу Емма помітила Лілі. 

Їхні погляди зустрілися, і вона швидко рушила до подруги, відчуваючи, як серце важко стукає в грудях. 

— Нам треба поговорити, — її голос прозвучав тихіше, ніж вона очікувала, але достатньо серйозно, щоб Лілі відразу напружилася. 

— Про що? — та насупилася, дивлячись на неї пильно. 

Емма дістала телефон і, не кажучи більше ні слова, швидко написала Лукасу: 

«Зустрічаємось у кафе. Мені потрібно вам дещо розповісти. Це важливо». 

Засунувши телефон у кишеню, вона кивнула Лілі в бік виходу. 

— Ходімо, розповім по дорозі. 

Лілі на секунду вагалася, але, побачивши вираз обличчя Емми, кивнула: 

— Гаразд, йдемо. Але, Ем… ти мене лякаєш. 

— Повір, — пробурмотіла Емма, — мені самій страшно. 

Вони йшли в напрямку кафе. Лілі щось говорила, жваво жестикулюючи руками, але Емма слухала її лише уривками. 

— …і він просто продовжував говорити, розумієш? А новий лектор уже стояв біля дошки, дивився на нього і явно не знав, як його зупинити, — Лілі фиркнула, закотивши очі. — Я думала, вони почнуть боротися за аудиторію. 

— Хотіла б я це побачити, — машинально відповіла Емма, але її голос звучав відсторонено. 

Чомусь тривога, що тяглася з самого ранку, тільки посилювалася. Щось було не так. Вона це відчувала. Згорнувши за ріг, вони майже підійшли до кафе, коли Емма помітила дещо дивне — натовп, що згрудився за кілька метрів від входу. 

Її серце зробило тривожний стрибок. 

— Що там? — Лілі сповільнила ходу, а потім різко пришвидшилася. 

Шепіт людей звучав глухо, окремі слова змішувалися в один напружений гул. 

Емма намагалася вловити бодай щось. 

— Він просто… лежав там… 

— Хтось це бачив? 

— Боже, це жахливо… 

— Ти бачиш це на його руці?.. 

Усередині в неї все стиснулося. Її пальці похолоділи, а груди ніби стиснуло залізними лещатами. 

Коли вони підійшли ближче, Лілі різко завмерла і схопила Емму за зап’ястя, її пальці врізалися в шкіру. 

— Ем… — Голос Лілі здригнувся. 

Емма пішла за її поглядом і відчула, як її світ перевернувся. 

На асфальті лежав хлопець. 

Його неживі очі були спрямовані в порожнечу, а на зап’ясті темними, глибоко вирізаними лініями виступали ті самі символи. 

Її дихання збилося. 

Ні. 

Цього не може бути. 

Але знаки були надто знайомими. 

Це були ті самі символи, що вона бачила вчора в книзі. 

Ті самі, що супроводжували рядки про сутності, які живляться душами. 

У цей момент хтось різко протиснувся крізь натовп, відштовхнувши плечем хлопця з телефоном. 

Лукас. 

Він зупинився поруч, його погляд впав на тіло, і через секунду його обличчя змінилося — спершу нерозуміння, потім жах. 

— Що за… — він урвався, а потім перевів погляд на Емму. 

— Що тут сталося? 

Лукас швидко оглянув натовп, ніби перевіряючи, чи хтось їх слухає, а потім знову повернувся до неї. 

Його обличчя напружилося, губи стиснулися. 

Лілі не відводила погляду від тіла, але її пальці до болю стискали зап’ястя Емми, ніби та могла щезнути будь-якої миті. 

Емма ковтнула, намагаючись зібратися. 

— Нам треба піти звідси, — її голос звучав несподівано твердо. — Ходімо до мене. Мені треба вам дещо показати. 

Лілі перевела на неї переляканий погляд. 

— Ем, ти ж розумієш, що… — вона не договорила, але Емма і так знала, що вона мала на увазі. 

— Розумію, — перебила вона. — Саме тому вам треба це побачити.