Розділ 28 – «Розмова з Ейданом»

Емма швидко йшла вулицею, намагаючись угамувати тремтіння в руках. 
Джессіка. Вампір. Зламана шия. Незнайомець. 

Як усе це може бути правдою? 

Вона навіть не помітила, як дісталася будинку Ейдана. Її пальці так сильно стискали телефон, що кісточки побіліли. Коли він відчинив двері, Емма не дала йому навіть секунди заговорити — слова зірвалися з її губ раніше, ніж вона встигла їх усвідомити. 

— Джессіка. Вона… — її голос затремтів. — Вона вампір, Ейдан. І якийсь чоловік… він просто з’явився з нізвідки, зламав їй шию і забрав її. 

Ейдан завмер на мить, його обличчя залишалося незворушним, але в янтарних очах майнула тінь занепокоєння. 

— Заходь, — коротко сказав він, пропускаючи її всередину. 

Емма не звернула уваги на те, як її подих збився. У будинку було тепло, але холод від побаченого досі жив у її грудях. 

— Ти впевнена? — запитав він, уважно вдивляючись у неї. 

— Так, Ейдан! — у її голосі звучала суміш гніву і страху. — Я бачила все на власні очі! Вона… вона не могла контролювати себе. Вона казала, що відчуває спрагу, що не може зупинитися… 

Ейдан трохи розслабився. 

— Тоді вона жива, — спокійно сказав він. 

Емма кліпнула. 

— Що? 

— Вампіри не вмирають від зламаної шиї, — пояснив він. — Це просто тимчасово паралізує їх. 

Емма опустилася на найближчий стілець, її ноги ослабли. 

— Тобто він не вбив її… 

— Ні, — підтвердив він. — Але якщо він це зробив, значить, у нього була причина. Можливо, він намагався захистити тебе. 

Емма напружилася. 

— Від кого? — її голос став тихішим. 

Ейдан дивився на неї з виразом, який було важко розшифрувати. 

— Від неї самої. 

Ці слова викликали в ній дивний трепет. 

Вона провела пальцями по лобі, відчуваючи, як втома накриває її хвилею. 

— Дякую, що пояснив, — пробурмотіла вона. — Я просто… не знала, що думати. 

Ейдан уважно вивчав її, перш ніж знову заговорити. 

— Ти розмовляла з матір’ю і бабусею? 

Емма кивнула, машинально провівши рукою по плечу, ніби намагаючись зігрітися. 

— Так. Вони дали мені щоденник дідуся. Віктора Картера. 

Ім’я, вимовлене вголос, наче зробило повітря важчим. 

Вона помітила, як обличчя Ейдана ледь помітно змінилося. 

— Віктор Картер, — повторив він, ніби перевіряючи, як звучить це ім’я у його вустах. 

— Ти знав про нього? 

Ейдан повільно кивнув. 

— Я чув це ім’я. Давним-давно. 

Емма насупилася. 

— Що ти знаєш? 

Він подивився на неї так, ніби вирішував, чи варто говорити правду. 

— Поки що не так багато, як хотілося б. Але якщо ти вивчиш його записи, ти дізнаєшся більше, ніж думаєш. 

Емма важко ковтнула. 

— Я не знаю, з чого почати. 

Ейдан м’яко усміхнувся. 

— Ти вже почала. 

Ці слова змусили її серце завмерти на мить. 

Щось у його голосі — в цьому спокої, у цій упевненості — вселяло в неї відчуття, що все тільки починається. 

— Ти впевнена, що готова до цього? — запитав він, уважно спостерігаючи за її реакцією. 

Емма на секунду замислилася. Ні, вона не була впевнена. 

Але страх і сумніви більше не могли її зупинити. 

Вона підняла голову і зустріла його погляд. 

— Я маю бути готова, — сказала вона твердо. — Я не можу просто ігнорувати це. 

Ейдан усміхнувся трохи ширше. 

— Гаразд. Якщо тобі щось знадобиться, скажи. 

Він відійшов до дверей, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. 

Емма підвелася, її пальці ще трохи тремтіли. 

— Дякую, Ейдане. Це для мене багато значить. 

Він не одразу відповів, просто дивився на неї трохи довше, ніж зазвичай. 

— До зустрічі, Еммо.