Розділ 27 – «Розмова серед тіней»

Каплиця була занурена в напівтемряву, свічки на вівтарі ледь жевріли, кидаючи м'які тіні на древні кам'яні стіни. Лоран стояв перед вівтарем, спираючись на стару дерев'яну лаву. Його обличчя було непроникним, але в очах читалася втома. 

Шурхіт кроків порушив тишу. Рейвен увійшов, не поспішаючи, його рухи були легкими, ніби він просто прогулювався парком. Він оглянув приміщення, усміхаючись краєчком губ. 

— Ти завжди обираєш такі пафосні місця, — промовив він, розриваючи тишу насмішливим тоном. — Сподіваєшся, що це місце змиє твою провину? 

Лоран повільно повернув голову, його погляд був холодним. 

— Що ти тут робиш, Рейвене? — запитав він, ігноруючи глузування. 

— О, я просто йшов за запахом проблем, — відповів Рейвен з легкою посмішкою. — І, як бачиш, не помилився. 

Лоран насупився. 

— Що ти маєш на увазі? 

Рейвен зупинився, спершись на колону. 

— Ну, скажімо так, у тебе є дивна звичка залишати за собою… безлад. Зокрема, одну дуже розлючену блондинку, — він підняв брову, насолоджуючись реакцією брата. 

— Джессіка, — тихо сказав Лоран, його кулаки стиснулися. — Що ти з нею зробив? 

Рейвен усміхнувся, його голос наповнився легким сарказмом. 

— Та нічого особливого. Просто трохи остудив її запал. Вона буквально кинулася на ту дівчину. Як її звати? Ах так, Емма. Симпатична, до речі. 

Лоран ступив уперед, його погляд став жорсткішим. 

— Ти її зачепив? 

— Хто, я? — Рейвен зобразив удаване здивування, граючи з ґудзиком свого плаща. — О, ні. Я ж джентльмен. Просто зламав їй шию. 

Він зробив паузу, смакуючи напруження, що наповнило повітря. 

— Спокій, брате, — додав він, помітивши, як пальці Лорана стискаються в кулаки. — Але Емма… 

Рейвен нахилив голову набік, його голос став тихішим, майже задумливим. 

— Вона була зовсім безпорадною. Якби ти бачив її очі в той момент. Така… м'яка. Цікаво, що скаже Ехо, якщо я… 

Звук удару розірвав тишу. 

Лоран в один рух подолав відстань між ними, його рука вп'ялася в стіну поруч з обличчям Рейвена. 

— Не смій. — Його голос був тихим, але у ньому клекотіла лють. 

Рейвен лише посміхнувся, не відводячи погляду. 

— Бачиш? Ти все ще здатен відчувати, Лоране. Ти просто відмовляєшся це визнавати. 

— Ти не розумієш, у що втручаєшся, — нарешті промовив Лоран. Його голос був низьким, але у ньому звучало застереження. 

— Я знаю, що тобі боляче, — відповів Рейвен. — Але твій біль — це не спокута. Це саморуйнування. Ти тікаєш від того, що зробив, думаючи, що Ехо все виправить. Але, Лоране, він бреше тобі. І ти це розумієш. 

Лоран стиснув кулаки, його дихання стало уривчастим. Спогади нахлинули з новою силою. 

Темрява. 

Лоран ішов крізь ліс, і кожен його крок здавався важким, ніби земля під ним тяглася до нього, не бажаючи відпускати. 

Місяць — занадто яскравий, занадто живий — палав сріблом, і в цей момент він зрозумів, що не пам’ятає, як тут опинився. 

Щось усередині нього змінювалося. 

Кров. 

Вона кликала його. 

Він побачив світло у вікнах рідного дому, але замість тепла відчув голод. 

Він відчинив двері. 

— Лоране, де ти був? 

Мати. 

Її голос — рідний, теплий. 

Її кров — тепла. 

Сестра підбігла до нього, її пальці стиснули тканину його плаща. 

— Лоране, дивись, я зробила для тебе ляльку! 

Вона усміхалася. 

Він не повинен був бачити, як пульсують вени на її шиї. 

Він не повинен був чути, як шумить її кров. 

Але він чув. 

Крик. 

Розбита лялька. 

Бліді руки, забруднені червоним. 

Коли двері розчинилися, і він побачив Рейвена, на його губах усе ще залишався присмак їхньої крові. 

Він застиг, дивлячись на цю картину, а потім зробив крок уперед. Його обличчя було напруженим, а в очах читалося те, чого Лоран не очікував побачити — шок і біль. 

— Що ти накоїв? — прошепотів Рейвен, його голос тремтів від жаху. 

Лоран підняв на нього погляд, його очі були повні сліз. 

— Я… Я не зміг зупинитися… Я… 

Рейвен схопив його за плечі, їхні обличчя опинилися зовсім близько. 

— Ти вбив їх, Лоране! Нашу матір, нашу сестру! — вигукнув він, але в його голосі було не лише обурення, а й відчай. — Ти розумієш, що наробив? 

Лоран закрив обличчя руками, опускаючись на коліна. 

— Я не хотів… Я намагався боротися… 

Рейвен відпустив його, відступивши. 

Лоран залишився на колінах, відчуваючи, як світ навколо розпадається. Його руки були залиті кров’ю. Материні очі більше не дивилися на нього з турботою — вони залишилися широко розплющеними, порожніми, засклілими у смертельному подиві. А сестра… її губи, ще мить тому зігнуті в усмішці, тепер застигли у беззвучному зойку, а маленькі пальці все ще стискали уламки зламаної ляльки.  

Біль здавлював груди, вириваючись у беззвучному крику. Йому хотілося стерти цей момент, відмотати час назад, віддати будь-що, аби все стало як раніше. 

Але назад дороги не було. 

Довгі місяці він шукав відповідь. Він розпитував тих, хто не мав імен, знаходив тих, кого боялися навіть у найтемніших кутах цього світу. Хтось відмовчувався, хтось сміявся й називав його безумцем, але зрештою він знайшов того, хто знав більше. 

Жінка, чий вік неможливо було визначити. Її обличчя здавалося застиглим у часі, а очі бачили більше, ніж мали б. 

— Ти запитуєш про речі, які не можна змінити, — сказала вона, не дивлячись на нього. 

Лоран не відповів. 

— Бачила я таких, як ти, — її голос був спокійним, але в ньому вчувалося щось гостре, схоже на приховане презирство. — Вони приходять із тими ж питаннями. Думають, що зможуть повернути втрачене. 

— Я не схожий на інших, — сухо відповів він. 

Жінка нарешті подивилася на нього. 

— Всі так кажуть.