Розділ 26 – «Монстри серед нас»

Коли Емма підійшла до парку, її кроки стали важчими. Порожні стежки, холодний вітер, шурхіт листя. Тривога, мов важкий тягар, лягла на серце.  
Джессіка сиділа на старій лавці, зсутулена, ніби намагалася стати меншою. Обличчя бліде, губи занадто червоні, ніби вона щойно стерла помаду. 

— Джесс? 

Емма зробила крок ближче, і в ту ж мить її охопив незрозумілий холод. 

Джессіка повільно підвела погляд. У її очах було повно болю і ще чогось ... 

— Що сталося? — голос Емми був м’яким, але всередині вже підіймалась тривога. 

Джессіка нервово стиснула тканину куртки, ніби намагалася втриматися за реальність. 

— Еммо, я… я зробила щось жахливе. 

Слова зірвалися з її губ, і Емма відчула тремтіння в повітрі. 

— Що саме? 

Джессіка відвела погляд. 

— Я… завдала шкоди людині. Я навіть не зрозуміла, як це сталося. Я просто… втратила контроль. 

Емма завмерла. 

Її подруга виглядала не просто наляканою — вона виглядала зламаною. 

— Джессіка… — обережно почала вона. — Як ти могла втратити контроль? 

Джессіка різко підняла голову, її руки судомно стиснулися в кулаки. 

— Ти нічого не зрозумієш! — її голос затремтів. — Це як… як спрага. Постійна. Виснажлива. Вона спалює мене зсередини! 

І тут все стало ясно. 

Пазл в голові Емми склався. 

— Джесс… ти… не людина? 

Тиша. 

Джессіка здригнулася. 

Її плечі напружилися. 

— Хто тобі це сказав? — у її голосі прозвучала насторожена холодність. 

— Ніхто. Я просто… здогадувалася. 

Джессіка важко видихнула, ніби всередині щось боролося. 

— Так, — нарешті прошепотіла вона. — Я… стала іншою. 

Вона заплющила очі, її груди судомно здіймалися. 

— Я боролася. Але іноді ця спрага… вона сильніша за мене. 

Емма проковтнула клубок у горлі. 

Вона не розуміла цього світу, але знала одне — Джессіка була її подругою. 

— Ти не одна. — Емма стиснула її руку. — Ми розберемося з цим разом. 

На мить в очах Джессіки промайнула вдячність. 

Але потім її тіло вигнулося в нападі болю. 

— Біжи, Еммо… — прохрипіла вона. — Біжи-и-и… 

Запізно. 

Темрява в її очах вибухнула. 

Джессіка кинулася на неї з нелюдською швидкістю. 

Емма не встигла навіть скрикнути. 

Глухий хрускіт. 

Тіло Джессіки впало на землю. 

Емма не одразу зрозуміла, що сталося. 

Перед нею, стоячи в розслабленій позі, був незнайомець. 

Високий. Темне волосся. Глибокі, майже ліниві карі очі, в яких ховався крижаний прищур. 

Він подивився на Джессіку, як на зламану іграшку. 

— Треба було обрати когось менш гучного. 

Емма різко вдихнула. 

Він плавно повернувся до неї, рухаючись так легко, що це було майже неприродно. 

Занадто близько. 

— Ти завжди така привітна до монстрів? — прошепотів він. 

Його голос був небезпечною сумішшю насмішки й чогось хижого. 

Емма не змогла поворухнутися. 

— Хто ти? — її голос зірвався. 

Він трохи схилив голову, ніби вивчаючи її. 

— Хіба це важливо? 

Вона не могла дихати. 

— А тепер, якщо ти не заперечуєш, мені треба владнати цей безлад. 

Він нахилився ближче. 

— Раджу бути обережнішою з тими, кого ти називаєш друзями. 

Холод обпалив її шкіру. 

Емма відсахнулася. 

Але перш ніж вона встигла щось сказати, він підняв тіло Джессіки на руки й ступив у темряву. 

Його постать розчинилася в ночі. 

Але його голос залишився: 

— До зустрічі, Еммо. Постарайся не померти до цього моменту. 

А потім настала тиша.