Розділ 25 – «Таємниці минулого і темрява сьогодення»

Емма сиділа на підлозі своєї кімнати, навпроти старої дерев'яної скрині, яку їй передала бабуся. Тиша в будинку огортала її. Скриня, здавалося, дихала чимось давнім, зберігала таємниці, які ось-ось відкриються. Вона не могла відірвати від неї погляд. 

Вона виявилася несподівано важкою.

На мить їй здалося, що кімната завмерла, звук зник, залишивши після себе напружену порожнечу. 

Емма глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце б'ється нерівно, і повільно підняла кришку. 

Всередині лежали акуратно складені книги, згорнуті сувої та потертий шкіряний щоденник з вибитим на обкладинці написом: "Віктор Картер." 

— Дідусь... — прошепотіла вона. В її голосі звучала суміш подиву та ностальгії. Її спогади про дідуся були теплими, але розмитими. Він помер, коли їй було близько чотирнадцяти, але навіть тоді вона відчувала, що в ньому було щось незвичайне. 

Емма обережно відкрила щоденник. Перші сторінки були заповнені рівним, акуратним почерком. 

"Магія — це ключ до прихованого світу, який не всі можуть зрозуміти. Але цей ключ вимагає обережності. Якщо ти читаєш це, значить, настав час дізнатися, ким ти є. Магія в нашій крові — не лише сила, але й відповідальність. Використовуй її з розумом і пам'ятай: кожен вчинок має наслідки." 

Ці слова змусили її серце битися швидше. Вона перевернула сторінку, і перед її очима почали розгортатися записи, які були одночасно лячними та захоплюючими. Віктор Картер детально описував природу магії, розповідав про її джерела, про те, як вона передавалася через покоління їх родини. 

"Магія — це не просто сила, а відображення твоєї сутності. Вона відкриває те, що приховано всередині, і стає сильнішою разом з тобою. Навчися слухати її, і вона приведе тебе до відповідей." 

Емма перевернула ще кілька сторінок і натрапила на малюнок. Це був грубий ескіз символу, оточеного загадковими знаками. Вона провела по ньому пальцем, відчуваючи, як щось тепле розливається всередині. 

— Що це значить? — прошепотіла вона собі під ніс, але відповідей поки не було. 

Під щоденником лежали старі книги, обгорнуті в потемнілу від часу тканину. Вона розгорнула одну з них і побачила заголовок: "Історія роду Картерів." Листи були написані розповідями про людей з їх родини, які мали магічні здібності. 

"Мій дід, Едвард Картер, першим усвідомив, що магія — це не просто дар, а частина нашої крові, нашої історії. Його записи стали початком шляху, який я продовжив, щоб передати цю силу і знання тим, хто прийде після мене." 

Емма перевела дух. Її родина століттями знала про магію, але це завжди приховувалося. Чому ніхто не розповідав їй про це раніше? Чому бабуся і мама вирішили зберегти це в таємниці? 

Вона повернула щоденник на місце і взяла в руки невелику записну книжку з заклинаннями. Її пальці обережно гортали сторінки, вкриті акуратним, але трохи тьмяним від часу почерком. Деякі записи виглядали простими, майже буденними: "запали свічку", "очисти воду". Інші були покриті символами й словами на незнайомих мовах. 

Вона зупинилася на одній зі сторінок. Там було написано: 

"Lux minor. Просте світло. Дозволяє зосередитися і побачити шлях у темряві." 

— Lux minor, — пробурмотала вона, відчуваючи, як слова звучать дивно, ніби вони належать не її світу. 

Емма насупила брови та уважно прочитала примітку під закляттям: 

"Сфокусуйся на точці світла у своєму уявленні. Відчуй його тепло, уяви, як воно наповнює твою долоню. Дозволь світлу вийти назовні." 

— Ну вже ні, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Це звучить занадто просто. 

Але щось всередині змусило її спробувати. Вона озирнулась, щоб переконатися, що бабуся не заходить у кімнату, потім закрила очі й зробила глибокий вдих. Її долоня стиснулася в кулак, а потім повільно розтиснулася. Емма зосередилася, уявляючи собі маленьку світлову кульку, яка повільно народжується в її руці. 

— Lux minor, — прошепотіла вона, ледь чутно. 

На мить нічого не сталося. Вона відкрила очі, відчуваючи себе дурною. Тиша. 

А потім... тепло. 

Спочатку воно було слабким — легким, майже непомітним. 

Але потім в її долоні спалахнула маленька, тремтяча іскра світла. 

Вона дивилася, не вірячи своїм очам. Світло тремтіло, наче його лякало саме існування, але все ж продовжувало тліти на її пальцях. 

На стіні з'явився слабкий відблиск, і на мить Еммі здалося, що кімната повільно змінюється, ніби світ відгукується на її магію. 

— О, Боже, це працює, — прошепотіла вона з подивом і страхом, витріщаючись на світло, яке швидко згасло. 

Її серце билося, наче шалене. Це було неймовірно. Вона дійсно зробила це. Справжнє магічне закляття. Але разом з захопленням прийшов і щось інше — тривога. 

"Що, якщо я зроблю щось не так?" — промайнуло у неї в голові. Але навіть цей страх не міг повністю затьмарити те відчуття, яке вона пережила, вперше відчувши магію, підвладну їй самій. 

Вона дістала ще одну книгу і знайшла між сторінками фотографію. Це був знімок Віктора Картера, що стояв біля старого будинку з книгою в руках. Його погляд був впевнений, але одночасно сумний. На звороті фотографії був напис: "Для тих, хто прийде після мене. Віктор Картер, 1999." 

Її серце знову стиснулося. Вона відчула, як до її страху і розгубленості приєдналося щось нове. 

Емма відклала книги та щоденник вбік, обійнявши коліна. Вона дивилася на коробку і думала про те, що тепер вона єдина, хто може продовжити цей шлях. Це лякало її, але водночас наповнювало дивною рішучістю. 

— Добре, дідусю, — сказала вона вголос. — Я спробую. 

 В цей момент пролунав дзвінок її телефону. Це була Джессіка. 

— Емма… — почала вона, але замовкла. 

— Джессіка, що відбувається? Ти в порядку? — Емма різко сіла на ліжко, відчуваючи, як магія всередині неї реагує на її тривогу.