Розділ 24 – «Істина в крові»

Емма прокинулася від м’якого ранкового світла, що пробивалося крізь щільні штори. Вона майже не пам’ятала, як заснула напередодні, загорнувшись у плед, який їй дбайливо залишив Ейдан. Глибокий сон вперше за довгий час приніс їй відчуття спокою, хоч і тимчасового. 

Коли вона відкрила очі, Ейдан уже сидів навпроти у своїй звичній безтурботній позі. Його погляд був зосередженим, але не напруженим. У руках він тримав книгу, відкриту на випадковій сторінці. Помітивши, що вона прокинулася, він тихо заговорив: 

— Добрий ранок, — сказав він, закриваючи книгу. — Ти виглядаєш трохи краще. Як спалося? 

Емма злегка засоромилася. Вона звикала до його уваги, але все ще почувалася ніяково під його проникливим поглядом. 

— Краще, ніж очікувала, — зізналася вона, підводячись із крісла. Її тіло все ще відчувало легку слабкість, але голова була ясною. — А ти? Ти не спав? 

Ейдан ледь помітно усміхнувся і знизав плечима. 

— Вампіри не сплять, Еммо, — відповів він. 

Емма кивнула, її погляд опустився на телефон, що лежав на столі. В її голові знову спалахнули тривожні думки. Її пальці завмерли над клавіатурою, поки вона в сотий раз перечитувала набране повідомлення: 

"Джесс, куди ти зникла? Ми давно не спілкувалися, я хвилююся." 

Інтуїція кричала, що з Джессікою щось не так. Востаннє вони бачилися кілька днів тому, але навіть тоді Джессіка була іншою — холодною, відстороненою, ніби між ними виросла невидима стіна. 

Емма тяжко зітхнула і нарешті натиснула «Надіслати». Всередині все стислося від тривоги. Телефон мовчав. 

— Щось сталося? — тихо запитав Ейдан, уловивши зміну в її настрої. 

— Я хвилююся за Джессіку, — відповіла Емма, ховаючи телефон у сумку. — Вона не відповідає вже кілька днів. Щось… щось із нею не так. 

Ейдан деякий час мовчав, ніби обмірковуючи її слова. Нарешті він промовив: 

— Якщо щось тебе турбує, не ігноруй це. Особливо зараз, коли все стає складнішим. Тобі потрібно знайти тих, кому ти можеш довіряти. 

Емма кивнула, його слова були одночасно простими й глибокими. 

— Ти маєш рацію, — тихо сказала вона. — Думаю, мені потрібно поговорити з мамою і бабусею. У мене занадто багато запитань… Вони можуть знати більше, ніж кажуть. 

Ейдан нічого не відповів, лише кивнув на знак згоди. Емма накинула куртку і попрямувала до виходу. 

 Емма увійшла до будинку, відчуваючи легку напругу в повітрі, яка ніби зависла довкола неї. Кухня була залита теплим світлом лампи, а запах свіжозавареного чаю наповнював простір. Бабуся сиділа за столом, перебираючи трави, а мама готувала щось біля плити. Їхні звичні рухи, які зазвичай приносили їй відчуття спокою, тепер лише посилювали тривогу всередині. 

— Все гаразд? — запитала Анна. 

— Так… тобто, ні, — відповіла Емма, опускаючи погляд. — Нам потрібно поговорити. Усім разом. 

Мама завмерла, її рука застигла над каструлею. Вона повільно повернулася, здивовано подивившись на доньку. Бабуся теж підняла голову, її теплий, але проникливий погляд зупинився на Еммі. 

— Про що, люба? — обережно запитала вона, відклавши трави вбік. 

Емма глибоко зітхнула, збираючись із духом. Вона відчувала, як слова застрягають у горлі, але знала, що більше не може мовчати. 

— Про магію, — нарешті вимовила вона, і в кімнаті запанувала тиша. 

Люсіль повільно поклала трави на стіл. Мати відвернулася до вікна, але Емма помітила, як її пальці стиснулися в кулак. 

— Розкажи, — сказала вона м’яко, але наполегливо. — Що ти відчуваєш? 

Емма опустилася на стілець, зімкнувши пальці, щоб приховати їхній тремор. 

— Я відчуваю щось усередині. Це виривається назовні, коли я лякаюся або злюся. Я не можу це контролювати, але знаю, що це не випадковість. Це… магія. — Вона зробила паузу, глянувши на матір і бабусю. — І ви це знали... 

Мама відкрила рота, щоб відповісти, але бабуся жестом зупинила її. Вона встала, відсунула стілець і вийшла з кімнати, залишивши Емму та її матір у напруженій тиші. 

— Еммо, — заговорила мати, сідаючи поруч. — Ми не хотіли, щоб ти дізналася ось так. Ми сподівалися… що це омине тебе. 

— Але цього не сталося, — перебила її Емма. — Ви все знали й мовчали? Чому? 

Мати виглядала розгубленою, ніби шукала правильні слова. 

— Ми хотіли захистити тебе, — нарешті промовила вона. — Магія — це не лише сила. Це також небезпека, відповідальність. Ми не знали, як ти впораєшся, і боялися, що… — її голос затремтів. — Що вона забере тебе, як забрала твого дідуся. 

Емма завмерла, її погляд різко зустрівся з материнським. 

 У цей момент бабуся повернулася, тримаючи в руках стару дерев’яну скриньку. Її рухи були повільними, але впевненими. Вона обережно поставила її на стіл перед Еммою. 

— Це все, що залишилося від твого дідуся, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Настав час тобі дізнатися правду. 

Емма поглянула на скриньку, її серце забилося частіше. 

— Дідусь? — прошепотіла вона. — Чому ви ніколи не розповідали мені? 

— Тому що це було занадто боляче, — відповіла бабуся, і в її голосі відчувалася гіркота. — Він присвятив своє життя магії. Його знання і сила були вражаючими, але вони приваблювали не лише добро, а й темряву. Ми втратили його через цю силу. 

Емма обережно провела рукою по кришці скриньки. 

Дерево було гладким, але холодним. 

Її пальці завмерли на замку. Зсередини пахло старим папером, сушеними травами... і ще чимось. Чимось, що не повинно було зберегти свій запах після десятиліть. 

Її погляд залишався зосередженим, але всередині все вирувало. 

— Що всередині? — запитала вона. 

— Все, що він залишив, — відповіла бабуся. — Його щоденники, книги заклять, історія твого роду. Це те, що допоможе тобі зрозуміти, хто ти є і як впоратися з тим, що в тобі прокинулося.