Розділ 23 – «Тіні минулого»

Ейдан сидів у напівтемній кімнаті, сперши лікті на коліна, і задумливо дивився на вогонь. Ніч за вікном була тихою, лише зрідка вітер порушував цю мертву тишу. На дивані, загорнута в плед, мирно спала Емма. Її дихання було рівним, і здавалося, що хоча б зараз вона знайшла спокій. 

Він поглянув на неї, і щось усередині нього здригнулося. Вона була такою вразливою, але водночас сильною. Погляд Ейдана застиг, втупившись в одну точку. Спогади, які він намагався забути, знову спливли в голові. Все почалося з того села і з неї… 

Ешвуд, 1708 рік 

Туман стелився звивистими вуличками села, огортаючи все густим сірим покривалом. Місячне світло ледь пробивалося крізь хмари, заливаючи тьмяним світлом дахи та вузькі стежки. Ейдан стояв на краю провулка. 

Він уже кілька днів спостерігав за цим селом — маленьким острівцем життя серед безкраїх лісів. Люди тут жили просто, їхнє життя оберталося навколо церкви, ринку та рідкісних свят. 

Ейдан нахилився вперед, прислухаючись. Удалині лунав сміх, приглушені голоси та стукіт підборів по бруківці. Група чоловіків поверталася з таверни, їхні розмови були сповнені п’яної бравади. "Ідеально", — подумав Ейдан, його губи вигнулися в легкій усмішці. 

Гомін розмов затих, коли компанія звернула у вузький провулок. Ейдан пришвидшив крок, його серце наповнилося знайомим передчуттям. Він відчував, як кров у жилах закипає, як сила, накопичена за століття, кличе його вперед. 

Коли перший із чоловіків озирнувся, Ейдан уже стояв перед ним. 

— Гей, хлопче, ти виглядаєш хворим, — пробурмотів чоловік, але його голос здригнувся. — Тобі допомогти? 

Ейдан мовчав. Його очі спалахнули бурштиновим світлом, губи скривилися в моторошній усмішці, оголюючи гострі ікла. Чоловік зробив крок назад, але було вже пізно. Ейдан стрибнув на нього з надлюдською швидкістю, впиваючись іклами в шию. Гаряча кров хлинула в рот, і він застогнав від задоволення. 

Крик жертви був коротким. Інші не встигли зреагувати, як Ейдан уже накинувся на другого. Він чув хрускіт кісток, відчував, як розриває плоть. Адреналін вирував у венах, світ звузився до запаху крові, звуків останніх подихів. Один із чоловіків кинувся тікати, але Ейдан не став його переслідувати. Йому було достатньо. 

Він повернувся до останнього, що стояв нерухомо. Очі чоловіка розширилися від жаху, губи беззвучно ворушилися. Він був надто наляканий, щоб бігти. 

Ейдан зробив крок уперед — і завмер. 

Повітря навколо змінилося. Він відчув це, як легкий холодок на шкірі, як слабку вібрацію у просторі. На іншому кінці провулка з’явилася постать. Дівчина у темному плащі та з шаллю на плечах стояла нерухомо, її силует ніби зливався з туманом. 

Її погляд прикував його. Великі очі, у яких палахкотів вогонь, були сповнені сили й люті. Вона підняла руку, і Ейдан відчув, як усе його тіло сковує невидима сила. 

— Досить, — її голос пролунав м’яко, але впевнено, немов відлуння у його голові. 

Ейдан застиг, його м’язи відмовлялися слухатися. Це була магія, у цьому не було сумнівів. Дівчина зробила крок уперед, не відводячи від нього погляду. Вона тихо шепотіла щось незнайомою мовою, і кожне її слово немов стискало його тіло все сильніше. 

— Ти думаєш, що ти мисливець? — її голос став холодним. — Але тут ти — лише звір, якого можна приручити. 

Ейдан намагався чинити опір, але її сила була надто великою. Він не міг рухатися, лише спостерігав, як вона підходить усе ближче. Дівчина зупинилася за кілька кроків від нього, тепер її обличчя було добре видно. Вона виглядала юною, але в її очах сяяли мудрість і сила, які не залишали сумнівів: перед ним була відьма. 

— Іди, поки можеш, — прошепотіла вона, її голос став м’якшим. — Наступного разу я не буду такою милосердною. 

Ейдан відчув, як магічний тиск слабшає. Його ноги більше не були скуті силою, і він зробив крок назад, усе ще не відводячи від неї погляду. Її слова луною відбивалися в його голові, але він не міг зрозуміти, що саме його зачепило: її сила чи її погляд. 

Вона відвернулася, зникаючи у тумані. Ейдан стояв нерухомо, його розум усе ще гарячково обробляв те, що сталося. 

"Це ще не кінець," — подумав він, спостерігаючи, як її силует розчиняється в ночі. 

Після тієї ночі Ейдан не міг вибити її з голови. Він знову і знову повертався до місця їхньої зустрічі, ніби магія, якою вона скувала його тіло, тепер тримала його розум. 

Дівчина — відьма, як він зрозумів, — володіла силою, якої він не зустрічав за двісті років свого існування. Але щось у ній було іншим. Вона не лише стримала його, а й відпустила. Це не вкладалося у звичні рамки його життя, сповненого насильства і смерті. 

Він спостерігав за її селом, стежачи здалеку. Її дім стояв на околиці, прихований за високими деревами та густим чагарником. Ейдан бачив, як вона виходила до лісу з кошиком чи поверталася з оберемком трав. Іноді він чув її голос — тихий, мелодійний, що сплітався з нічним вітром. Це притягувало його ще сильніше. 

Одного разу він наважився. Ніч була холодною, ліс вкритий тонким шаром інею. 

Коли він з’явився на галявині, вона саме збирала хмиз для багаття. 

Дівчина не злякалася, навіть не здригнулася. Вона підняла на нього погляд і ледь усміхнулася. 

— Я знала, що ти прийдеш, — спокійно сказала вона, кладучи гілки в кошик. 

Ейдан зробив крок уперед, але тримав дистанцію. 

— Ти не боїшся мене? — його голос був тихим. 

Вона повільно випросталася, їхні погляди зустрілися. 

— Якби боялася, хіба я стояла б тут? 

Ейдан не знав, що відповісти. Його завжди боялися. Від нього завжди тікали. А вона… Вона стояла перед ним, не виявляючи ні страху, ні презирства. 

— Навіщо ти тут? — продовжила вона, схиляючи голову набік. — Вбити мене? 

— Якби хотів, ти б уже була мертва, — сухо кинув він, але тут же пожалкував про свої слова. Її погляд став холоднішим, але вона не зрушила з місця.