Розділ 22 – «Віддзеркалення темряви»

 Емма сиділа за столом, вивчаючи книгу, але слова на сторінках не складалися в речення. Її погляд постійно ковзав до дзеркала, що висіло на стіні. 

Можливо, це було просто відображення світла, але дзеркало виглядало… дивно. Наче глибокий колодязь, у якому ховалося щось чуже, манливе і водночас загрозливе. 

Вона намагалася зосередитися на тексті, але думки розбігалися. "Чому я? Чому ця магія обрала мене? Що, якщо я недостатньо сильна?" Усередині гулко билося відчуття страху — не перед магією, а перед тим, що вона може з нею зробити. 

Вона потягнулася до телефону, щоб відволіктися, але в цей момент у відображенні щось майнуло. Чорна тінь, ледь помітна. Емма завмерла. Серце пропустило удар. Вона обернулася, але кімната була порожня. 

— Напевно, здалося, — прошепотіла вона, але її голос звучав невпевнено. 

Та погляд знову впав на дзеркало, і цього разу тінь була там. Висока постать з яро-червоними очима, що палали, як полум’я в темній ночі, дивилася прямо на неї. 

Її дихання стало частішим. У грудях піднялася хвиля паніки, що змила все інше. Розум судомно хапався за пояснення: "Це просто гра світла... чи сон. Сон наяву." Але ця тінь була надто реальною. 

— Ти... не втечеш, — прошипів голос, низький і шорсткий, як метал по склу. — Ти знаєш, хто ти. 

Тріщини почали розходитися по поверхні дзеркала, ніби його торкалися невидимі пазурі. Тінь потягнулася назовні, її рука прорвала межу відображення. 

"Ні! Це не може бути реальним!" — кричав її розум. Але тіло вже реагувало. Її долоні почали світитися м’яким золотистим сяйвом. Магія. Вона завжди приходила сама, інстинктивно. 

Вона підняла руки, спрямовуючи силу до дзеркала. Світло вдарило у відображення, але створіння не зникло. Воно завило зі злості, і тріщини на склі пішли далі. Її магія здавалася недостатньою, ніби ця тінь сміялася з її слабкості. 

— Ти не впораєшся, — продовжував голос, гудучи у її вухах. — Ти — лише інструмент. Інструмент для нас. 

— Ні! — закричала Емма, вкладаючи всю свою енергію в останній удар. Світло спалахнуло, мов блискавка, що розірвала темряву. Тінь зникла, а дзеркало розлетілося на друзки. 

Вона впала на підлогу, важко дихаючи. Її долоні тремтіли, а у вухах дзвеніло. Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїтися, але всередині панував хаос. Магія... Вона була її єдиною зброєю, але в цей момент здавалася чужою, неконтрольованою. 

"Що, якщо одного дня я не зможу впоратися?" Ця думка, як отруйна змія, оповила її свідомість. 

Емма схопила куртку з вішалки й вискочила з дому. Нічне повітря було холодним і колючим, але вона цього майже не відчувала. Її серце билося так сильно, що вона не чула нічого, окрім його глухого гуркоту у вухах. Вона бігла, не думаючи, що скаже, не намагаючись заспокоїтися. Єдине, що було в її голові — це обличчя Ейдана. Він знав. Він точно щось знав. 

Двері його будинку були зачинені. 

Емма стукала. 

Знову. 

Сильніше. 

Двері відчинилися. 

Перед нею — Ейдан. 

Його бурштинові очі затінені тривогою. 

— Емма? Що сталося? 

— Це знову тіні. 

Її голос зірвався. 

Вона тремтіла. 

— Цього разу вони були у мене вдома. Вони вирвалися з дзеркала. 

Ейдан завмер. 

Його пальці стиснулися. 

Його погляд став… іншим. 

— Заходь. 

Його голос звучав напружено. 

Наче він знав. 

Знав набагато більше, ніж казав. 

Наче він боявся, що вона теж це зрозуміє. 

Емма увійшла, відчуваючи, як її ноги підкошуються від втоми й страху. Вона опустилася на диван, а Ейдан сів навпроти, уважно дивлячись на неї. 

— Розкажи з самого початку, — попросив він, його голос залишався рівним, але в очах читалася тривога. 

Емма глибоко вдихнула і почала говорити. Вона розповіла, як помітила тінь у дзеркалі, почула голос і спробувала зупинити його магією. Вона згадала, як зрештою дзеркало розлетілося на друзки, а тінь зникла, але її слова досі звучали у неї в голові. 

Ейдан якийсь час мовчав, дивлячись у вікно. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах майнула тінь… спогадів? Емма не могла зрозуміти, що саме. 

— Тіні... — пробурмотів він, майже пошепки. — Я чув про них. Вони небезпечні. Дуже небезпечні. 

Емма різко подалася вперед. 

— Ти «чув»?! — її голос спалахнув, мов вогонь. — Ти вже стикався з ними! Ти бачив їх, коли врятував мене! 

Ейдан подивився на неї довгим, важким поглядом. 

— Бачив. 

— Тоді чому ти мовчав?! — її груди стрімко здіймалися від люті. — Чому стояв осторонь і нічого не сказав?! 

Ейдан відвів погляд. 

— Я не хотів лякати тебе. 

— Не хотів лякати мене? — її голос зірвався на хрипкий сміх. — Я щойно ледь не померла! Ти хоч розумієш, як це — боротися з тим, чого не розумієш?! 

Ейдан зітхнув, але не став виправдовуватися. Лише сказав: 

— Вони хочуть твою магію. 

Емма відчула, як її кров застигла. 

— Якщо ти не навчишся її контролювати, вони знищать тебе. 

Вона стиснула зуби. 

— Гаразд. Тоді я почну з питань. І ти більше не будеш мовчати. 

Ейдан кивнув. 

— Я допоможу тобі. Але ти повинна почати шукати відповіді. І не тільки в мене. 

— У кого? — холодно спитала вона. 

 — У твоєї сім’ї. Люсіль і Анна знають більше, ніж кажуть. 

Емма завмерла. Люсіль. Анна. Вона згадала їхні ухильні погляди, уривки недомовлених фраз. Чому вони ніколи не говорили їй прямо? 

— Чому ти так у цьому впевнений? — її голос був жорсткішим, ніж вона хотіла. 

Ейдан відвів погляд. І вперше… Вона побачила тінь жалю в його очах. 

— Просто... інтуїція. 

Він брехав. Але з’ясовувати це зараз? У неї не було сил. Вона повільно опустилася назад у крісло.