Розділ 21 – «Правда в темряві»

Емма ще довго сиділа мовчки після того, як Лілі пішла. 

Кімната наповнилася тишею, але думки гули, наче настирливий рій. 

Вона знову й знову відкривала фотографію на екрані телефона, вдивляючись у кожну деталь. 

Знімок здавався майже звичайним, якби не обличчя Ейдана, що дивилося на неї з минулого. 

Емма дивилася на екран, але ніби більше його не бачила. 

Зображення розпливалося перед очима. 

Її серце билося так голосно, що здавалося, ніби гул віддавався у стінах кімнати. 

Ні. Це неможливо. 

Вона різко заплющила очі, але в темряві образ не зник. 

Ейдан. Точно такий самий, як зараз. Сто років тому. Її дихання збилося. В голові спливли уривки: Як він з’являвся у найнесподіваніші моменти.  Як його очі світилися у темряві. Як його дотик здавався надто холодним. Як вона могла цього не помічати? 

Світ навколо похитнувся, і Емма вчепилася в край столу, щоб не впасти. Амулет, схований під светром, здавався важчим із кожною секундою. Її погляд знову впав на екран телефона, де була відкрита стара фотографія. 

"Ти маєш дізнатися правду, " — подумала вона. 

 Не встигла вона усвідомити свої дії, як уже стояла в передпокої, натягуючи куртку. Прохолодне нічне повітря вдарило в обличчя, щойно вона вийшла за двері. Емма стиснула кулаки, намагаючись утихомирити тремтіння. 

Коли вона стояла перед будинком Ейдана, її долоні вже стали крижаними від хвилювання. Всередині бушував справжній шторм: страх, сумніви й дивне передчуття того, що ця розмова змінить усе. Вона стиснула телефон у руках, на екрані якого все ще була відкрита та сама світлина. 

"Ти маєш це зробити, " — сказала вона собі. 

"Забагато питань, забагато дивних збігів. Я маю дізнатися правду." 

Емма постукала. Двічі. Тиша. Її серце билося так сильно, що здавалося, ніби він міг це почути. На третій раз двері відчинилися. 

Ейдан стояв на порозі, його бурштинові очі блищали у тьмяному світлі. 

— Емма? — промовив він, злегка насупившись, наче її поява була водночас очікуваною і несподіваною. 

Вона не сказала ні слова, лише простягнула йому телефон із фотографією, підсвітивши екран. 

— Поясни, — її голос звучав твердо, хоча всередині все стискалося від напруження. — Чому ти тут? На цій світлині, якій понад сто років? 

Ейдан довго дивився на екран, його обличчя залишалося непроникним. 

Потім він повільно підняв погляд на неї. 

— Заходь, — сказав він тихо, але в його голосі чулося щось невідворотне. — Думаю, настав час пояснити все. 

Емма завмерла на мить, а тоді переступила поріг. 

Усередині було тихо, тільки слабке світло лампи м’яко освітлювало кімнату. 

Ейдан сів навпроти неї, його погляд зосередився на її обличчі. 

В руках він все ще тримав її телефон, на екрані якого застигла стара фотографія. 

Ейдан відкинувся назад, затримавши погляд на зображенні. 

— Це ти? — запитала Емма, уважно стежачи за його реакцією. 

— А якщо так? — замість відповіді запитав він, вивчаючи її реакцію. 

— Не ухиляйся від відповіді, — різко видихнула вона. — Це правда? 

— А ти справді хочеш знати правду? — його голос був м’яким, але в ньому прозвучало щось холодне, майже небезпечне. 

Вона завмерла. 

У цей момент він виглядав інакше — не тим, ким вона його знала. 

Наче перевіряв її. 

Оцінював, чи справді вона готова почути те, що він приховував. 

— Так, — твердо сказала вона. 

Ейдан повільно простягнув руку. 

— Тоді дай мені руку, Еммо. 

Щось усередині неї кричало: не торкайся його! 

Але її рука все ж здригнулася і торкнулася його долоні. 

Світ вибухнув.Темні вулиці. 

Холодний вітер, що пахне кров’ю. 

Крики. Біль. 

Ніч за ніччю — нескінченне коло смерті. 

Ейдан стояв серед тіл. 

Його очі не виражали нічого. 

Але всередині — буря. 

Він бачив обличчя людей, яких убив. 

Він чув їхні останні слова. 

Він ненавидів себе. 

А потім… 

Сонячне світло, що пробивалося крізь листя. 

Сміх дітей, які бігали по мостовій. 

Маленька дівчинка з перев’язаним коліном — він допоміг їй піднятися. 

Жінка в темній сукні, що ховалася за ним — він захистив її. 

Погляд хлопця, якому він дав другий шанс. 

Біль і жах змінювалися митями порятунку. 

Ейдан боровся. 

За кожного, кого втратив. 

Крики знову. 

Темрява поглинає вулиці. 

Полум’я відбивається в його бурштинових очах. 

Він обирав – раз за разом. 

Взяти життя — чи захистити. 

Вбити — чи врятувати. 

Кожне рішення залишало подряпини на його душі. 

Світ здригнувся й розсипався, мов скло. 

Емма вирвалася з видіння, задихаючись. 

— Зупини це! — її голос зірвався. 

Вона висмикнула руку, її серце шалено калатало в грудях. Ейдан усе ще тримав її долоню. Але він не намагався її утримати. Просто… чекав. 

Вона дивилася на нього — уже інакше. 

— Ти… ти вампір. 

Ейдан не відвів очей. 

— Так. 

Емма відсахнулася, її серце шалено билося. 

Вона намагалася знайти слова, але змогла тільки видихнути: 

— Ти вбивав людей. Я це бачила. 

Ейдан заплющив очі, і на його обличчі з’явилася глибока втома. 

— Так, — його голос був хрипким. — Я вбивав. Тому що це було частиною моєї природи, частиною прокляття. Але я ненавидів кожну мить. Це не виправдання, Еммо. Це… моя реальність. 

Вона дивилася на нього, її погляд був сповнений суперечностей — жаху, жалю та розгубленості. Але разом із цим вона бачила його біль і бажання бути зрозумілим. 

— Ти міг розповісти мені раніше, — прошепотіла вона. — Чому ти цього не зробив? 

Ейдан підвів на неї очі, і в його бурштинових зіницях майнула іскра болю. 

— Тому що я боявся, що ти відвернешся від мене, — зізнався він. — Я бачив, як люди бояться. Як вони ненавидять те, що не можуть зрозуміти. Ти була іншою. Ти дивилася на мене не як на монстра. Я не хотів це втрачати.