Розділ 20 – «Пробудження темряви»

Ніч була холодною, але Джессіка цього майже не відчувала. Вона стояла в провулку, її дихання було збите, а всередині вирувала спрага. 

Лоран з’явився з тіні, його рухи були плавними, а голос — м’яким, обволікаючим. 

— Ти це відчуваєш, Джессіка, — сказав він, наближаючись. — Жага. Вона не твій ворог, вона — частина тебе. 

Джессіка похитала головою, стискаючи скроні. 

— Ні, — прошепотіла вона. — Це неправильно. Я не можу… Я не хочу цього. 

— Але це вже з тобою, — його голос став твердішим. — Ти можеш боротися з цим або прийняти. Якщо ти продовжиш чинити опір, спрага поглине тебе. 

Її тіло ніби жило власним життям. Вона відчувала, як втрачає контроль. 

У цей момент повз проходив студент, хлопець з її курсу. Побачивши Джессіку, він зупинився. 

— Привіт, ти в порядку? — запитав він, його голос був сповнений занепокоєння. 

Джессіка спробувала відступити, але її ноги не слухалися. 

Спрага накрила її, і перш ніж вона усвідомила, що робить, вона схопила його за руку й притягнула до себе. 

Її ікла занурилися в його шию, гаряча кров наповнила її рот. 

Спрага зникла, поступившись місцем полегшенню. 

Світ став яскравішим, кольори — насиченішими. 

Але усвідомлення прийшло надто швидко. 

Хлопець захрипів, його очі розширилися. 

Джессіка відсахнулася, її губи тремтіли, а на підборідді залишилися краплі крові. 

— Ні… Що я зробила? — прошепотіла вона, дивлячись на його ослабле тіло. 

Лоран опинився поруч у ту ж мить. 

Його руки міцно стиснули її плечі. 

— Досить, — сказав він твердо. — Ти зупинилася. А це означає, що ти можеш контролювати себе. 

Він нахилився до студента, прошепотів щось йому на вухо. 

Хлопець затуманено кивнув і пішов, похитуючись. 

Джессіка впала на землю, стиснувши голову руками. 

Її тіло тряслося — але не від холоду, а від чогось іншого. 

Вона більше не була собою. 

Спрага відступила, але не зникла. 

Вона чекала. 

Вени на зап’ястях пульсували дивним сріблястим світлом, а під шкірою немов щось рухалося. 

Вона не могла це контролювати. 

Її дихання збилося, і, коли вона подивилася на Лорана, ЇЇ очі спалахнули червоним. 

— Я монстр… — її голос був слабким, надломленим. 

Лоран нахилився до неї, його погляд став м’якшим. 

— Ти — не монстр, Джессіка. Ти просто стала іншою. Але якщо не приймеш себе, то справді перетворишся на те, чого боїшся. 

Його слова зачепили її, але всередині ще вирував відчай. 

 Тим часом на краю старого футбольного поля Емма й Лілі сиділи на траві, загорнувшись у пледи. 

Лілі щось говорила про лекції та проєкт, але Емма ледь слухала. 

Її думки були зайняті Джессікою, Лораном і дивною магією, яка ставала частиною її життя. 

— Останнім часом ти ніби літаєш у хмарах. — сказала Лілі.

— Ні, все нормально, — відповіла Емма, намагаючись приховати хвилювання. 

Але перш ніж Лілі встигла поставити ще одне питання, з лісу долинув тріск гілок. 

Емму охопило відчуття небезпеки, її м’язи напружилися. 

— Ти це чула? — запитала Лілі, її очі розширилися. 

Проте перш ніж Емма змогла відповісти, з тіні з’явилося щось… 

Жива темрява. 

Не просто туман, а істота, яка не належала цьому світу. 

Її очі — два палаючі розломи в пустоті — вп’ялися прямо в Емму. 

Коли воно видало звук, її шкіру покрили мурашки. 

Це був не просто рев чи шепіт. 

Це був голос темряви. 

Воно кинулося вперед, і весь світ завібрував. 

Емма не думала — просто інстинктивно підняла руки. 

Світло вибухнуло назовні — різке, засліплююче. 

Істота випарувалася, залишивши по собі лише крижане відлуння у повітрі. 

Лілі застигла, її очі були сповнені жаху. 

Її руки тремтіли, а дихання збилося. 

— Це… — її голос зірвався. — Це була ти? 

Емма стиснула пальці в кулак, приховуючи власне тремтіння. 

— Я поясню, — тихо сказала вона. — Але не тут. 

— Чорт, Емма! — Лілі зробила крок уперед, її очі розширилися. — Ти світилася, наче сонце! Що, взагалі, відбувається?! 

Емма глибоко вдихнула. 

— Якщо я скажу тобі правду… ти обіцяєш, що не втечеш? 

Лілі важко ковтнула, її погляд метався між страхом і… жагою відповіді. 

— Обіцяю. 

 Емма і Лілі сиділи в тиші її кімнати. 

Емма розповіла все: про свою магію, про те, як вона проявлялася, і про свої страхи. 

Лілі уважно слухала, її очі блищали від захоплення. 

Лілі сиділа на ліжку Емми, обіймаючи кружку з чаєм. Після розповіді подруги вона довго мовчала, її погляд блукав кімнатою, ніби вона намагалася осмислити все відразу. 

— Це просто… вау, — нарешті сказала вона, її голос був сповнений суміші захоплення та тривоги. — Магія. Справжня магія. І ти… ти можеш керувати нею? 

Емма похитала головою, обхопивши себе руками. 

— Не зовсім, — зізналася вона. — Вона виривається назовні, коли я не можу її контролювати. І це лякає мене. А що, якщо я випадково заподію комусь шкоду? 

Лілі відставила кружку й уважно подивилася на подругу. 

— Емма, ти ніколи не зробиш цього навмисно. Ти найдобріша і найтурботливіша з усіх, кого я знаю. Просто… тобі потрібно навчитися цьому, як ми навчаємося будь-якого іншого умінню. 

— Але це не математика, Лілі! — спалахнула Емма, її голос здригнувся. — Це щось… щось, чого я не розумію. І я навіть не знаю, де шукати відповіді. 

Лілі задумалася на секунду, її погляд став рішучим. 

— Тоді шукаймо разом, — запропонувала вона. — Я з тобою. Завжди. 

Емма відчула, як її напруження трохи ослабло. 

Вона вдячно кивнула. 

— Дякую, Лілі. Я не знаю, що б я робила без тебе.