Розділ 19 – «Межа між світлом і темрявою»

Емма стояла на галявині у старому парку, де ніхто не міг її побачити. В руках вона стискала амулет, що, здавалося, пульсував в такт її серцю. Вона відчувала магію всередині себе, але ще не знала, як її контролювати. 

— Гаразд, — прошепотіла вона собі, витираючи піт з долонь. — Ти зможеш. Просто зосередься. 

Вона заплющила очі. 

Магія в ній була живою, дикою, нестримною. 

Вона намагалася її контролювати — але це було схоже на спробу утримати в руках бурю. 

Повітря довкола стало густішим, трава під її ногами затремтіла, ніби ожила. 

Коли вона підняла руку, відчула, як щось невидиме виривається з неї назовні — ніби в її жилах палав сам повітряний потік. 

Листя злетіло вгору, вітер закрутився довкола, а ліхтар неподалік затріщав, спотворюючись у світлі магії. 

А потім усе вийшло з-під контролю. 

Вихор здійнявся вище, гілки дерев затріщали, а поруч з гуркотом впала зламана гілка. 

— Чорт! — вигукнула Емма, сахаючись назад. 

Її дихання стало важким, а магія всередині — хаотичною, неслухняною. 

— Заспокойся, — пролунав голос позаду. 

Емма різко обернулася. 

У тіні стояв Ейдан. Його бурштинові очі м'яко світилися. 

— Ти... — почала вона, але її голос затремтів. 

— Тихо, — м'яко сказав він, підходячи ближче. Він простягнув руку й стиснув її долоню. — Дихай. Дозволь цій силі повернутися всередину. 

Його дотик був теплим, упевненим. 

Емма глибоко вдихнула і заплющила очі. Вітер почав слабшати, листя повільно осіло на землю, а магія повернулася до центру її сутності, залишивши лише легке поколювання у пальцях. 

— Отак, — сказав Ейдан, відпускаючи її руку. 

— Як ти тут опинився? — запитала вона, ще не оговтавшись. — Ти завжди з'являєшся, коли я в біді. 

Ейдан усміхнувся, у його погляді майнула тінь іронії. 

— Вважай це збігом. 

Емма насупилася, але не стала сперечатися. 

— Дякую, — сказала вона, намагаючись вирівняти дихання. 

— Ти впоралася б і сама, — відповів він. — Тобі просто потрібно навчитися довіряти собі. 

Між ними зависла тиша — але не незручна, а наповнена чимось невидимим, майже відчутним. 

Емма глянула на нього й помітила, як його погляд став трохи теплішим. 

— Ти не такий, яким здаєшся, — пробурмотіла вона. 

Ейдан усміхнувся — повільно, з натяком на щось більше. 

— А ти не така, як усі, — його голос став тихішим, майже інтимним. 

Між ними згущувалася напруга, що викликала тремтіння десь глибоко всередині. 

Емма відвела погляд. 

— Ладно, мені час. 

— Звичайно, — у його голосі прозвучало щось грайливе, ніби він бачив її збентеження наскрізь. 

Він не намагався її зупинити, просто пішов поруч, ніби це було очевидним. 

Ейдан йшов тихо, його кроки ледь чутні, але Емма відчувала його присутність — як щось надійне. Він час від часу кидав на неї короткі погляди, ніби намагався прочитати її думки. 

— Ти завжди такий загадковий? — запитала вона, щоб зняти напругу. 

Ейдан усміхнувся. 

— А ти завжди така вперта? 

— Упертість допомагає вижити, — парирувала вона. 

— Можливо, — погодився він. — Але іноді допомога може бути корисною. 

Коли вони дісталися її будинку, Ейдан зупинився біля воріт. 

— Дякую, — сказала Емма, повернувшись до нього. — Ти… зробив більше, ніж я очікувала. 

— Не варто, — його голос був м’яким. — Якщо щось піде не так, ти знаєш, де мене знайти. 

Емма усміхнулася, але її очі були серйозними. 

— Побачимося, Ейдане. 

Він кивнув і зник у темряві. 

Емма ще довго дивилася йому вслід, перш ніж зайти до будинку, відчуваючи дивний спокій після довгого дня. 
 
                                  *********** 

 Джессіка йшла поруч із Лораном, відчуваючи дивну легкість. Його низький, заворожуючий голос обволікав її свідомість, мов оксамит. Вона не могла згадати, про що вони говорили, але кожне його слово здавалося важливим. Його очі, яскраві й глибокі, притягували її погляд, змушуючи забути про все інше. 

Коли вони зупинилися на покинутій вулиці, Джессіка на мить завмерла. 

— Лоран, куди ти мене привів? — запитала вона, озираючись. Її голос звучав нерішуче, але страху не було — лише незрозуміла цікавість. 

— Це місце... особливе, — відповів він тихим, майже шепітним голосом. — Тут немає зайвого шуму, лише ми. Ти можеш відчути справжній світ. 

Вона кивнула, але всередині щось затріпотіло. 

Її свідомість почала прояснюватися. 

Чому вона тут? Чому погодилася? 

— Лоран... — почала вона, але його пальці ніжно торкнулися її підборіддя, змушуючи подивитися в його очі. 

— Не бійся, — прошепотів він, його погляд проник у найглибші куточки її душі. — Ти довіряєш мені, Джессіка. Ти це відчуваєш. 

Її думки знову почали плутатися. Вона хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Його близькість, голос, дотик — усе це позбавляло її здатності опиратися. 

— Ти особлива, — його голос став ще нижчим. — Ти гідна більшого. Я хочу показати тобі світ, якого ти ніколи не бачила. 

Її серце билося так швидко, що здавалося, він його чує. 

Вона хотіла відступити. 

Сказати "ні". 

Але її губи не слухалися. 

Кивок. 

Ніби це її вибір. 

Ніби. 

Лоран нахилився ближче, його губи торкнулися її шиї… 

Перший укол болю був несподіваним, майже електричним. 

Гіпноз почав слабшати. 

У її свідомості спалахнула паніка. 

— Лоран... — прошепотіла вона, її голос затремтів від страху. 

Він підняв голову. 

Його очі палали червоним. 

Її кров була на його губах. 

І в цей момент усе змінилося. 

 — Лоран… — видихнула вона, її голос був слабким, але сповненим страху.