Розділ 17 – «Вогонь довіри»

Вечірній кампус поступово порожнів. Осіннє повітря було прохолодним, але не настільки, щоб не залишитися на вулиці. Лілі запропонувала всім зібратися біля невеликого вогнища на задньому дворі гуртожитку — старому місці, де студенти зазвичай проводили затишні вечори. 

Емма, трохи сумніваючись, все ж погодилася. Коли вони зібралися біля вогню, Лілі взяла на себе роль «ведучої вечора». Вона принесла плед, маленьку колонку з тихою музикою і почала роздавати всім гарячий шоколад. Вогонь потріскував, м’яко освітлюючи їхні обличчя. 

— Ну що, — почала Лілі, сідаючи на колоду й кидаючи погляд на інших. — Пропоную гру: кожен розповідає щось про себе, чого інші не знають. Але це має бути цікаво! Ніяких нудних «я люблю морозиво». 

Емма усміхнулася, обіймаючи чашку руками. Джессіка радісно сплеснула в долоні: 

— Чудова ідея! Це як у дитинстві — «Правда або виклик», тільки ніхто не змушуватиме когось стрибати в озеро. 

 Лукас ледь помітно всміхнувся, глянувши на Емму.  
— А якщо хтось відмовиться розповідати? 

— Тоді штраф, — Лілі підняла брову. — Ми обираємо питання, і ти зобов’язаний відповісти. 

Емма закотила очі, але всередині їй навіть сподобалася ця ідея. 

— Я почну! — оголосила Джессіка, трохи підсуваючись ближче до вогню. Її обличчя засяяло в теплому світлі, і вона здавалася ще яскравішою. — Коли мені було 10 років, я вкрала шоколадний торт із кондитерської. І з’їла його за три дні, ховаючи під ліжком. 

Усі засміялися. Лілі жартома вдарила себе по лобі. 

— Ти? Джессіка, ідеальна студентка, яка завжди знає відповіді на лекціях? Це просто приголомшливо. 

— Це було до моєї «реформи», — драматично зітхнула вона. — Після цього мої батьки влаштували мені такий «суд честі», що я більше ніколи не торкалася чужих речей. Але торт був божественним. 

Емма похитала головою, усміхаючись. Їй сподобалося, як Джессіка змогла легко оживити атмосферу. 
— Тепер твоя черга, Лукас, — кинула вона, повертаючись до нього. 

Він на секунду зам’явся, відпив гарячого шоколаду й задумливо подивився у вогонь. 

— Гаразд, — почав він, його голос був низьким і спокійним. — Коли мені було 14, я вперше зізнався дівчині у своїх почуттях. Але вона не відповіла взаємністю. Ба більше, розповіла про це всьому класу, і мене дражнили до кінця року. 

Емма насупилася, відчувши всередині якесь неприємне щеміння. 

— О боже, Лукас! — ахнула Джессіка. — Це жахливо! Я б точно знайшла ту дівчину й пояснила їй, що вона втратила. 

Лукас усміхнувся, подивився на Емму, але швидко відвів погляд. 

— Думаю, це допомогло мені стати сильнішим. Не все ж завжди має бути легко. 

Емма відчула, як її серце стиснулося. У його словах ховалася якась давня рана, замаскована під легку усмішку. 

— Тепер Емма, — сказав він, кидаючи їй погляд. — Щось цікаве з твого життя? 

Емма мало не поперхнулася. Вона не очікувала, що її черга настане так швидко. 

— О, навіть не знаю… — почала вона, відчуваючи, як щоки починають горіти. — У мене не було таких пригод. Хіба що… одного разу я впала у фонтан на головній площі міста. Це було якесь свято, і я хотіла ближче подивитися на феєрверки. Але… підійшла занадто близько. 

Джессіка розсміялася, а Лілі захоплено змахнула руками: 

— Оце так! Сподіваюся, ти хоча б витягла свої черевики. 

— Ні, — зніяковіло відповіла Емма. — Зате стала зіркою місцевого YouTube на кілька днів. 

Усі знову засміялися, і напруга трохи спала. 

Коли черга дійшла до Лілі, вона загадково усміхнулася. 

— Ну що ж, моє зізнання. У мене є колекція записок, які я пишу сама собі. Знаєте, як «листи в майбутнє». Я пишу, а потім через рік перечитую. Це ніби розмова з собою. 

— Це так… мило, — сказала Емма, глянувши на подругу з усмішкою. 

— Це надихає, — додав Лукас. — Лілі, я, мабуть, спробую зробити щось подібне. 

Лілі знизала плечима, але в її очах блиснув вогник гордості.  
Вечір наближався до кінця, атмосфера ставала теплою і довірливою. 

Коли багаття почало згасати, Лілі та Лукас пішли до гуртожитку, залишивши Емму й Джессіку наодинці. 

Джессіка, сидячи на колоді, кинула погляд на подругу, яка здавалася задумливою. 

— Ти в порядку? — м’яко запитала вона, порушуючи тишу. 

Емма підняла очі, її погляд був відстороненим, але теплим. 

— Так, просто… — вона зам’ялася, підбираючи слова. — Забагато всього навалилося останнім часом. 

Джессіка посунулася ближче, її обличчя виражало щиру турботу. 

— Це через коледж? Чи щось інше? 

Емма не відповіла відразу. Її думки повернулися до ночі, коли шепіт вирвав її зі сну. До відчуття чужих очей у темряві. До тепла, що розгоралося в її долонях, коли вона боялася. 

Вона не могла сказати про це Джессіці. 

Не тому, що не довіряла їй. 

А тому, що як тільки вона скаже це вголос — це стане реальним. 

— Просто… іноді я відчуваю, що не справляюся, — нарешті зізналася Емма, дивлячись на вогонь. — Знаєш, ніби все рухається надто швидко, а я не встигаю за цим. 

Джессіка кивнула, її погляд став м’якшим. 

— Я розумію. У мене теж так буває. Але знаєш, що я зрозуміла? — Вона подивилася на Емму, і в її очах з’явилася іскра тепла. — Нам не обов’язково справлятися наодинці, Ем, — її голос був твердим, але сповненим ніжності. 

— У тебе є я, Лілі… навіть Лукас. Ми поруч. Що б не сталося. 

Емма підняла на неї погляд. У очах Джессіки не було ані страху, ані сумнівів. Лише абсолютна впевненість. 

— Що б не сталося, я завжди буду з тобою. 

Всередині в Емми щось здригнулося. Вона знала, що не зможе розповісти їй усе. Але в цей момент, під світлом згасаючого вогню, вона вірила в одне: 

Джессіка — її якір. 

Той самий, що не відпустить, навіть якщо світ навколо зруйнується.