Розділ 15 – «Межа між світами»

Емма вирвалася зі сну, схопивши повітря уривчастим подихом.   

Серце несамовито гупало, у скронях пульсувало, а шкіра була липкою від поту. На мить їй здалося, що шепіт досі ковзає стінами, ніби подих крижаного вітру, але, прислухавшись, вона почула лише дзвінку тишу. 

Вона оглянула кімнату. За вікнами тягнувся блідий світанок, розмитий у сірому серпанку ранкового туману. Десь у далечині протяжно закаркала ворона, ніби сповіщаючи, що ніч відступила. Емма стиснула амулет, відчуваючи, як холод металу пронизує її долоню. А раптом це був не просто сон?  
— Треба відволіктися, — пробурмотіла вона, підводячись із ліжка. Думки про коледж, лекції та друзів здавалися єдиним порятунком від зловісної темряви. 

Вона поспіхом зібралася, намагаючись не дивитися у дзеркало. Відображення викликало дивне відчуття, ніби в її очах оселився хтось інший. Спускаючись вниз, вона натрапила на Люсіль, яка саме готувала сніданок на кухні. Бабуся кинула на неї короткий, але теплий погляд. 

— Ти добре себе почуваєш, люба? — запитала вона, витираючи руки рушником. 

Емма затнулася, але кивнула, не бажаючи розповідати про свої страхи. 

— Просто погано спала, — відповіла вона. — Лекції допоможуть відволіктися. 

— Добре, але якщо щось не так, ти завжди можеш мені розповісти, — м’яко сказала Люсіль. 

Емма кивнула, відчуваючи легкий укол провини за те, що приховує правду. Але що вона могла сказати? Вона сама не до кінця розуміла, що саме з нею коїться.  
Дорогою до коледжу ранкове повітря здалося їй дивно густим і холодним, ніби місто завмерло в очікуванні чогось. Вона здригнулася, поправила куртку й прискорила крок. 

Ранок у коледжі видавався таким же звичайним, як завжди, але для Емми все виглядало інакше. Її думки кружляли довкола нічного сну та темної постаті. Це було надто реальним, щоб бути просто грою уяви. Амулет, що висів на її шиї, здавався дивно важким, ніби зберігав у собі якусь силу. 

Коли вона увійшла до головного корпусу, її погляд одразу впав на Джесіку, яка сиділа у холі з чашкою кави. Поруч був Лоран, і його невимушена поведінка викликала у Емми дивне занепокоєння. Вона відвернулася, щоб не зустрічатися з ним поглядом, але тут поруч опинився Лукас. 

— Емма, — покликав він, перехоплюючи її увагу. Його голос звучав м’яко, але впевнено. — Все гаразд? Ти виглядаєш… напруженою. 

— Я? Напруженою? — вона натягнуто посміхнулася, намагаючись виглядати безтурботною. — Просто втомилася. Навчання, все таке. 

Він кивнув, але його погляд залишався зосередженим. 

— Розумію, — сказав він після короткої паузи. — Слухай, може, зробимо перерву? Підемо вип’ємо кави чи щось перекусимо? Думаю, тобі не завадить відволіктися. 

Емма вагалася. Його пропозиція звучала так просто й по-дружньому, що було важко відмовити. Вона згадала, як останніми днями її думки були повністю зосереджені на дивних подіях довкола. Може, дійсно варто трохи розслабитися? 

— Не знаю… — почала вона, але Лукас трохи нахилив голову, його усмішка стала ширшою. 

— Ну ж бо, це ж просто кава, — м’яко наполіг він. — І я обіцяю, ніякої серйозності. Тільки балачки про те, як скласти наступний тест або скільки людей сьогодні заснуло на лекції. 

Емма мимоволі посміхнулася. Її напруження трохи ослабло. 

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Але ненадовго. 

— Домовились, — кивнув він. — Ходімо. 

Емма сіла за столик біля вікна, спостерігаючи, як перехожі квапливо рухаються вулицями. Лукас замовив дві кави та сів навпроти неї, легко відкинувшись на спинку стільця. 

— Отже, — почав він, дивлячись на неї з легким інтересом, — що нового? Хоча, зачекай, не відповідай. Дозволь мені вгадати: ти знову допізна засиділася за книжками? 

Емма усміхнулася, похитавши головою. 

— Насправді, не зовсім, — зізналася вона. — Просто… багато всього в голові. 

— Уявляю, — Лукас зробив ковток кави. — Але ти не даєш собі відпочити, а це важливо. Хоча б інколи. 

Емма подивилася на нього, відчуваючи, як тепло від чашки в руках трохи її заспокоює. 

— А ти? — запитала вона, щоб змінити тему. — Як ти розслабляєшся? 

— Легко, — він посміхнувся. — Іноді граю у футбол, іноді просто гуляю. Ну і кава, звісно. Без неї нікуди. 

Їхня розмова була легкою, невимушеною. Проте всередині Емма все ще відчувала напруження. Вона знала, що її проблеми нікуди не зникли, і цей відпочинок — лише тимчасовий притулок від них. 

Коли вони вийшли з кафе, Лукас обернувся до неї. 

— Емма, якщо тобі щось знадобиться… або просто захочеш поговорити — ти завжди можеш звернутися до мене, — сказав він з легкою усмішкою. 

— Дякую, Лукас, — відповіла вона, відчуваючи щиру турботу в його словах. 

Коли Лукас пішов, Емма залишилася стояти біля кафе, спостерігаючи, як вечірні тіні розтікаються вулицями. 

 Лампочки у вітринах засвічувалися одна за одною, м’яке світло відбивалося в калюжах на тротуарі, а повітря наповнювалося прохолодною свіжістю. 

Емма замислилася про те, якою простою іноді здається життя інших людей. Спробувала уявити, як це — бути таким, як він: спокійним, впевненим, не нести на собі тягар таємниць і страхів. Але ці думки лише посилювали тривогу. 

Вона попрямувала додому, сподіваючись хоча б якось упорядкувати свої думки. 

Вузькі вулички Ешвуда були безлюдними, лише тьмяне світло ліхтарів розганяло темряву. Її кроки луною відбивалися в тиші. 

— Емма, — шепіт знову пролунав у темряві. 

Вона завмерла, серце забилося частіше. Повільно обернувшись, вона побачила його: постать зі сну. Тепер він був тут, реальний. Його темний силует стояв на іншому кінці провулка, а очі світилися бурштиновим світлом. 

— Ти?.. — прошепотіла вона, відчуваючи, як страх паралізує її. 

— Ти справді думала, що це був просто сон?