Розділ 14 – «Шепіт із темряви»

Емма заснула далеко за північ. Думки про дивну скриню, видіння та амулет не давали їй спокою. Внутрішня напруга, як тонка нитка, пов’язувала її з чимось невідомим. Вона кілька разів намагалася заснути, але кожен шурхіт за вікном або скрип підлоги змушували її здригатися. У якийсь момент їй здалося, що вона чує шепіт, але, озирнувшись, вона переконала себе, що це лише уява. Коли сон усе ж накрив її, він був неспокійним і важким. 

Емма різко виринула зі сну, грудна клітка судомно здіймалася, ніби вона щойно вибралася з-під води. Кімната була темною, але не порожньою. Місячне світло тремтіло на шторах, і на мить їй здалося, що тіні рухаються самі по собі. У кімнаті панувала тиша, але її тіло знало — вона не одна. 

Вона глянула на амулет, що лежав на тумбочці, і помітила, що той ніби світився — тьмяно, але помітно. 

— Емма… — голос пролунав тихо, як шепіт. 

Її дихання збилося. Вона різко обернулася, але нікого не побачила. Тільки тіні, які, здавалося, змінювали форму. Усередині піднялася паніка. Вона заплющила очі й притиснула руки до грудей, сподіваючись заспокоїти страх. 

— Ти боїшся, — шепіт знову пролунав, цього разу ближче. 

Емма розплющила очі – і завмерла: кімната зникла. Вона опинилася у дивному просторі, сповненому густого туману. Навколо не було жодного звуку, тільки холодне повітря і відчуття чогось чужого. Туман почав згущуватися перед нею, набуваючи форми силуету з яскравими бурштиновими очима. 

— Хто ти? — запитала вона, її голос тремтів. 

— Той, хто давно спостерігає за тобою, — відповів голос, глибокий і заворожуючий. 

Фігура наблизилася, її темні обриси коливалися в повітрі, як дим. Емма відчувала себе загнаною в кут, хоча навколо була тільки порожнеча. 

— Що тобі потрібно? — ледве вимовила вона. 

— Спостерігати, як ти падаєш, — промовила істота. — Ти ніколи не впораєшся з тим, що всередині тебе. Ти — слабкість. 

Її серце тьохнуло, але вона змусила себе зібратися. 

— Це неправда, — твердо сказала вона, хоча всередині все стискалося від страху. 

Істота засміялася, і цей звук був подібний до удару грому — оглушливий і пронизливий. Навколо неї почали з’являтися сцени: Джессіка з порожнім поглядом, Люсіль, що лежала нерухомо, і Анна, огорнута темрявою. 

— Ти боїшся. І правильно робиш, — прошепотів голос. — Твоя сила знищить усіх, кого ти любиш. 

— Ні! — вигукнула вона, відчуваючи, як у її руках знову зажевріло тепло. 

Яскраве світло вихопилося з її долонь, прорізаючи темряву. Істота відступила, але не зникла. 

— Цікаво, — в її голосі з’явилася задумливість. — Побачимо, скільки часу ти зможеш протриматися.  
Туман довкола почав розсіюватися, а фігура розчинилася в повітрі. Останнє, що вона почула, був тихий, але впевнений шепіт: 

— Я повернуся. 

Її руки тремтіли, а амулет на тумбочці тепер виглядав звичайним, ніби нічого й не сталося. Вона провела долонею по обличчю, намагаючись заспокоїтися.  

****
Сподіваюся, ви отримуєте емоції разом із героями. Якщо так — оцінка чи сердечко буде для мене дуже важливою віддачею.