Розділ 13 – «Межа темряви»

Тиша в будинку Люсіль здавалася гнітючою, незвично важкою. Згадавши розмову з матір’ю, Емма відчула, як по спині пробіг холод. Анна говорила про «попередній випадок», про дивні рани, про тінь небезпеки, що нависла над містом. Але хто — чи що — стояло за цим? І як усе це пов’язано з Джессікою, яка так швидко знайшла спільну мову з таємничим Лораном? 

Емма відійшла від вікна й накинула куртку. Свіже повітря двору мало допомогти прояснити думки. 

Місяць повільно підіймався над містом, його світло м’яко освітлювало стару доріжку, що вела до хвіртки. Вона підійшла до старого ліхтаря біля воріт, коли почула шарудіння. Емма обернулася й помітила темну постать біля хвіртки. Серце на мить завмерло, але потім вона впізнала насмішкувату посмішку Ейдана. 

— Ти знову тут, — кинула вона, схрестивши руки на грудях. — У тебе взагалі є щось схоже на дім? 

Він хмикнув, підходячи ближче. Місячне світло осяяло його обличчя, і вона помітила, як його бурштинові очі блищать у темряві. 

— Дім? — він ніби смакував це слово. — Я волію вважати, що весь світ — мій дім. А ти? Досі намагаєшся звикнути до нового життя? 

— Не твоя справа, — різко відповіла вона, відчуваючи, як усередині підіймається роздратування. — Що ти взагалі тут робиш? 

— Проходив повз, — його губи вигнулися в насмішкуватій усмішці. — Але коли побачив тебе, вирішив зупинитися. Ти виглядаєш... напруженою. 

— Я в порядку, — відрізала вона, відчуваючи, що розмова починає її втомлювати. — Дякую за турботу. 

— Ти впевнена? — його голос став м’якшим, але в ньому прозвучала дивна нотка. — Бо я б сказав, що навколо тебе буквально іскрить. 

Вона хотіла щось відповісти, але раптом відчула дивне тепло в долонях. Її пальці наче почало поколювати, ніби всередині них пробуджувалася енергія. Емма машинально опустила руки, але не встигла нічого сказати, як повітря довкола них затремтіло. 

Ліхтар над ними спалахнув занадто яскраво, світло різонуло по очах, і раптом — тріск, різкий, як удар батога. Лампочка луснула. Осколки розлетілися, і Емма відчула дивний поштовх у грудях, ніби її внутрішня енергія зірвалася з ланцюга. Вона стиснула кулаки, але поколювання в пальцях не зникло. 

Ейдан не відсахнувся, навіть не кліпнув. Він просто спостерігав. 

— Ого, — спокійно промовив він, струшуючи невидимі осколки з куртки. — Це було вражаюче. 

— Це не я! — випалила вона, відчуваючи, як усередині все стискається від страху. 

— Звісно, не ти, — сказав він із несмішливою м’якістю. — Просто наступного разу спробуй це контролювати. 

Її очі розширилися. Він щось знав. Але що саме? 

— Ти... ти знаєш, що це? — її голос тремтів, але в ньому звучала рішучість. 

— Можливо, — загадково відповів він. — Але не думай, що я розповім тобі все просто так. 

Емма хотіла заперечити, але він уже повернувся і зник у темряві, залишивши її стояти під розбитим ліхтарем. Вона довго дивилася йому вслід, намагаючись заспокоїти шалено б’ючеся серце. 

Повернувшись до будинку, Емма не могла знайти спокою. У грудях наче вирувало щось незрозуміле, а думки про те, що сталося, не давали їй спокою. Її долоні все ще поколювало, і дивне тепло підіймалося до плечей. Вона зачинила двері своєї кімнати й притулилася до неї, тяжко дихаючи. 

«Що це було? Чому це сталося?» — її розум кружляв навколо однієї й тієї ж думки. Ліхтар, тріск, світло — це не могло бути збігом. 

 Емма завмерла, у грудях досі пульсувало тепле тремтіння. Вона повернула голову до дзеркала. 

Відображення було… неправильним. 

Все було як завжди — її обличчя, темне волосся, нічна тінь за плечима. Але от її руки… 

Вони світилися. 

Неяскраво, майже непомітно. Маленькі золотаві іскри, що танцювали на шкірі. 

Емма підняла долоні й дивилася, як ці іскри згасають, залишаючи після себе легкий холодок. 

Це... було реально. 

— Ні... — прошепотіла вона, її серце билося, як скажене. 

Але її увагу відволікло інше. 

Ледь чутний звук, схожий на скрип, пролунав згори. Вона завмерла, прислухаючись. 

Скрип повторився. Його джерело було десь угорі. 

«Горище?» — подумала вона, напружуючи слух. 

Всередині все стиснулося від холоду. Люсіль завжди забороняла їй туди заходити. «Там нічого цікавого, лише старий мотлох», — казала вона щоразу, коли Емма намагалася заглянути всередину. Але зараз це місце ніби кликало її. 

Скрипи ставали все виразнішими, ніби хтось обережно пересувався… або рухав щось важке. 

Емма схопила ліхтарик і, намагаючись не шуміти, вийшла з кімнати. 

Піднявши погляд на люк у стелі, що вів на горище, вона відчула дивне відчуття: страх і… передчуття. 

«Може, це просто миші, » — намагалася вона себе переконати, але внутрішній голос шепотів інше: «Іди.» 

Вона обережно потягнула за мотузку, відсуваючи дерев’яну кришку люка. Скрип старих завіс відгукнувся в тиші, і драбина м’яко опустилася вниз. 

Емма зволікала, її долоні знову відчули тепло. 

«Чому це відбувається зі мною?» 

Вона глибоко вдихнула, намагаючись угамувати тремтіння в руках, і почала підійматися. 

Кожен крок по скрипучих сходинках відгукувався луною в її вухах. 

На горищі було темно й пахло пилом, змішаним із чимось пряним, майже невловимим. 

Промені ліхтарика вихопили з темряви коробки, вкриті пилом меблі й дивні предмети, призначення яких залишалося загадкою. 

В кутку щось привернуло її увагу — дивна скриня з візерунками, вирізаними на кришці.   
Вона виглядала недоречно серед безладу, ніби його залишили тут навмисно. Усередині Емми спалахнуло дивне відчуття: щось важливе знаходиться всередині. 

Вона зробила крок уперед, її долоні знову запалали теплом. Щойно вона протягнула руку до скрині, кришка самостійно відчинилася, ніби відчувши її наближення.  Емма різко відсахнулася, але цікавість переважила страх. Усередині вона побачила книги, загорнуті в тканину, пучки засушених трав і амулет, що мерехтів м’яким золотавим світлом.