Розділ 12 – «Тіні за вікном»

Коли Емма увійшла в будинок, тиша була надто щільною. Вона не просто її відчувала — здавалося, що дім затамував подих. Зазвичай тут завжди щось шуміло: старий годинник, потріскування підлоги, навіть вітер за вікном. Але сьогодні… 

Тільки її власні кроки. 

Вона скинула куртку й попрямувала на кухню. Мама сиділа за столом, обхопивши чашку руками, ніби грілася не від холоду, а від чогось всередині. 

— Ти була в кампусі весь день? — запитала Анна, не підводячи очей. Вона простягнула дочці чашку з чаєм, її руки здавалися трохи більш напруженими, ніж зазвичай. 

Емма кивнула, сідаючи навпроти. 

— Так. Атмосфера… дивна. Усі тільки й говорять про напад. — Вона зробила ковток і поставила чашку на стіл. — Ти чула щось нове? 

Анна важко зітхнула, проводячи пальцями по краю столу. 

— Поліцейські були в лікарні сьогодні вранці, — повільно почала вона. — Шукали звіти. І, здається, ще щось. 

Емма насупилася, її погляд насторожився. 

— Що ти маєш на увазі? Що «ще щось»? 

Анна підняла очі на доньку, її погляд був серйозним. 

— Це не перший випадок, — понизивши голос, сказала вона. — Кілька тижнів тому в лісі знайшли ще одну людину. Тоді це назвали нещасним випадком. Але тепер… я не впевнена. 

Емма відчула, як холод пробіг по її спині. 

— Нещасний випадок? Що саме сталося? — її голос здригнувся, але вона постаралася здаватися спокійною. 

Анна відвела погляд, ніби пригадуючи деталі. 

— Офіційно… чоловік заблукав і, ймовірно, впав із висоти. Але… — її голос став майже нечутним, — коли я бачила тіло, на ньому були  такі ж самі дивні рани. 

Емма завмерла, її думки закрутилися вихором. Рани, ліс, напади… Забагато збігів, які більше нагадували складний вузол. 

— Ти думаєш, це якось пов’язано? — її голос звучав обережно. 

Анна подивилася на доньку, її очі звузилися. 

— Не знаю, Еммо. Але в мене дивне відчуття, що це тільки початок. — Вона накрила її долоню своєю, ніби намагаючись передати хоч краплю спокою. 

— Будь обережна. Якщо щось здасться тобі підозрілим — одразу скажи мені. Не списуй нічого на випадковість. 

Емма кивнула, але в її голові вже складалася картина, яка її лякала. Лоран. Напад у лісі. І тепер — попередній випадок, про який ніхто не говорив. 

Вона різко підвелася з-за столу, відчуваючи наростаюче занепокоєння. 

— Мені потрібно подумати, — сказала вона, прямуючи до своєї кімнати. 

Емма зачинила двері, її руки злегка тремтіли. Вона кинула сумку на стілець і підійшла до вікна. Надворі ніч здавалася безмежно темною, ліс ховався за густим мороком, ніби чекав свого часу. 

Вона притиснула лоб до скла, намагаючись знайти відповіді на запитання, які множилися з кожною хвилиною. 

Лоран. Хто він такий? Чому він з’явився саме зараз? 

Її погляд упав на телефон. Вона хотіла зателефонувати Джессіці, але згадала її сміх, коли та розповідала про нового знайомого. 

Як вона могла переконати подругу бути обережною, якщо сама не знала, що відбувається? 

                                            *********** 
Люсіль стояла біля кухонного вікна, вдивляючись у темний сад. 

Небо за деревами було похмурим, і лише слабке місячне світло пробивалося крізь густі хмари. Тиша в будинку здавалася майже відчутною, порушувана лише тихим цоканням настінного годинника. 

— Ти не спиш? — голос Анни пролунав позаду, і Люсіль ледь помітно здригнулася. 

— Забагато думок, — зізналася вона, не обертаючись. — А ти чому не в ліжку? 

Анна підійшла ближче й змучено опустилася на стілець біля столу. Вона виглядала виснаженою, темні кола під очима свідчили про те, що сон давно покинув її. 

— Я просто не можу перестати думати про неї, — сказала вона. — Вона почала щось помічати, мамо. Це стало надто очевидним. 

Люсіль глибоко зітхнула, продовжуючи дивитися у вікно. 

— Вона ще не готова, — твердо промовила вона. — Якщо ми розкажемо їй зараз, це тільки погіршить ситуацію. 

— Але скільки ми можемо це відкладати? — голос Анни зірвався, і вона потерла скроні. — Їй сімнадцять, вона вже не дитина. Все, що відбувається навколо, стосується її більше, ніж нас із тобою. Я відчуваю, що вона починає розуміти… хоча б частково. 

— Вона може здогадуватися, але це не означає, що зможе впоратися з правдою, — м’яко, але впевнено відповіла Люсіль, нарешті повернувшись до доньки. Її погляд був сповнений втомленої мудрості, як у людини, яка несе на плечах надто багато таємниць. — Вона має право на дитинство, навіть якщо воно коротке. 

Анна заплющила очі й глибоко зітхнула. 

Люсіль підійшла до столу й поклала руку на плече Анни. 

— А якщо буде пізно? — різко відповіла Анна, піднімаючи на матір тривожний погляд. — Якщо ми занадто зволікатимемо? 

Люсіль мовчки опустилася на стілець навпроти, склавши руки на столі. 

— Ми зачекаємо, поки вона не зробить перший крок, — тихо сказала вона. — Поки сама не почне ставити запитання. Тоді… ми розповімо. Але лише частину. Лише те, що їй потрібно знати. 

Анна не відповіла. Вона сиділа мовчки, дивлячись на чашку у своїх руках. У кімнаті запанувала напружена тиша, наповнена невимовними страхами та питаннями, які вони боялися поставити одна одній. 

За вікном щось скрипнуло, наче гілка дерева зачепила скло. Анна здригнулася, але Люсіль залишалася спокійною. Вона лише поглянула на вікно, а потім знову перевела погляд на доньку. 

— Спи, Анно, — сказала вона, підводячись. — Завтра буде новий день. І, можливо, він щось змінить.

***

Ваша увага — це вже велика підтримка. Але якщо ви ще й поставите оцінку — я буду на сьомому небі!