Розділ 11 – «Погляд за межею»

Після кафе вони попрямували до головного корпусу коледжу. Коридори, шумні й наповнені голосами, здавалися тісними через натовп студентів, що поспішали на лекції. Емма трималася трохи осторонь від друзів, намагаючись не відставати, але водночас не привертати до себе уваги. 

— Сподіваюся, лекція не буде нудною, — кинула Джессіка, трохи повернувши голову до Емми. — Кажуть, професор обожнює розповідати про давні міфи. 

— Як на мене, це звучить цікаво, — зауважила Лілі, поправляючи ремінець сумки. 

— Ну звичайно, тобі ж таке цікаве. Тебе б в археологи відправити, — усміхнувся Лукас. 

Лілі примружилася й кинула на нього короткий, але виразний погляд. 

Вони розсілися в лекційній аудиторії. Емма зайняла місце біля вікна, її погляд періодично ковзав за скло, де осіннє листя ледь коливалося від вітру. Лекція почалася з плавного вступу: професор розповідав про історію коледжу, його традиції та значення старовинних будівель. 

Емма намагалася слухати, але її думки знову поверталися до подій минулого вечора. Неспокійне відчуття, яке вона ніяк не могла пояснити, не відпускало. Вона раз у раз поглядала на Джессіку, яка захоплено записувала щось у блокнот, ніби нічого дивного й не сталося. 

Після лекції Джессіка раптово схопила Емму за руку. 

— Ей, у мене ідея, — промовила вона, її очі блищали від захоплення. — Пам’ятаєш Лорана? Я хочу тебе з ним познайомити. 

Емма розгубилася. 

— Навіщо? 

— Ну, він класний, а тобі треба розширювати коло спілкування. Він учора запитав, з ким я дружу. Я сказала, що у мене є неймовірна подруга, і тепер хочу вас познайомити! — Джессіка вже тягла її за собою, не чекаючи заперечень. 

— Джесс, може, не зараз? — спробувала заперечити Емма, але та лише похитала головою. 

— Ні-ні, він уже чекає нас біля фонтану. Це не обговорюється! 

Лоран стояв, спершись на кам’яний бортик, його постать ніби зливалася з навколишнім світом. Він не просто стояв — він володів цим місцем. Його рухи були розслабленими, але не випадковими — продуманими. Коли він повернувся до них, сонце підкреслило різкі контури його вилиць, а очі, глибокі й насторожені, на мить затрималися на Еммі. 

— Привіт! — Джессіка махнула йому рукою й потягла Емму ближче. — Лоран, це моя подруга Емма. Еммо, це Лоран. 

Емма зустрілася з його поглядом, і на мить її дихання завмерло. Його очі, справді глибокі та заворожливі, ніби дивилися прямо крізь неї. 

— Приємно познайомитися, — сказав він, простягаючи руку. 

Емма нерішуче подала свою у відповідь. Як тільки їхні пальці торкнулися, світ зник. 

Ривок — ніби хтось вирвав її з реальності й закинув у чужий, темний світ. Ліс. Високі дерева, їхні гілки скривлені, як руки, що тягнуться до неї. Попереду світло. Але це не просто світло. Це очі. 

Спершу — жінка. Її волосся рухається, як дим, а погляд пронизує холодом. 

— Остерігайся… 

А потім очі змінюються. Янтарні. Пронизливі. Вона знає ці очі. 

Лоран. 

Але не той, що стоїть біля фонтану. 

Цей Лоран — не людина. 

— Еммо? — голос повернув її до реальності. 

Емма відсахнулася, її серце калатало у скронях, руки стали крижаними. Світ навколо повертався уривками — шум води у фонтані, вітер у волоссі Джессіки, розсіяні розмови студентів. Але все це здавалося приглушеним. 

Лоран дивився на неї. Його голова була трохи нахилена, а в очах застиг інтерес… і ще щось. Ніби він знав, що вона бачила. 

— Ти в порядку? — занепокоєно спитала Джессіка, а Лоран уважно спостерігав за нею, трохи примружившись. 

— Так… так, усе гаразд, — швидко відповіла Емма, намагаючись зберігати спокій. 

— Ти впевнена? — Джессіка здивовано підняла брову, її погляд раз у раз ковзав між Еммою та Лораном. — Ти якась бліда. 

— Просто втомилася, — коротко відповіла Емма. — Довгий день. 

Лоран ледь помітно всміхнувся, але в його очах читалося невимовлене запитання. 

— Я ж не кусаюся, — спокійно сказав він, злегка хитаючи головою, ніби намагаючись розрядити атмосферу. — Принаймні, не одразу. 

Джессіка захихотіла, а Емма змусила себе усміхнутися у відповідь, хоча почуття напруженості тільки посилилося. 

— Так, раз ти вже з ним познайомилася, зайдімо за тістечками! — бадьоро оголосила Джессіка, хапаючи Емму під лікоть. — Мені терміново треба щось солодке після цієї нудної лекції. 

— Тістечка? — Лоран, здавалося, здивувався, але на його обличчі все ще грала легка усмішка. — Гарна ідея. Можливо, приєднаюся? 

Джессіка радісно кивнула, а Емма лише мовчки погодилася, намагаючись зібрати думки докупи. 

Вони попрямували до найближчого кафе. Емма йшла трохи позаду, її думки плуталися в хаосі. Лоран попереду здавався спокійним, упевненим, але щось у ньому насторожувало. Спогад про дивне видіння біля фонтану знову спалахнув у її свідомості. 

— Ну що, не шкодуєш, що я тебе з ним познайомила? — пошепки спитала Джессіка, трохи уповільнивши ходу. 

— Нуу… він цікавий, — тихо відповіла Емма, хоча навіть для себе звучала не дуже переконливо. 

— Цікавий? Та він просто вау! — Джессіка закотила очі. — Ладно, сподіваюся, він нас пригостить, раз уже йде з нами. 

Лоран почув їхню розмову, обернувся й коротко глянув на Емму. Їхні погляди зустрілися, і знову вона відчула той самий холодний прилив, який відчула біля фонтану. Але він одразу відвернувся, ніби нічого не сталося. 

Емма глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. 

«Просто хлопець», — повторювала вона про себе. 

«Звичайний хлопець. Усе нормально». 

****

 Дякую, що були зі мною в цій главі! Якщо вам сподобалося — залиште сердечко або оцінку. Це дуже надихає!