Розділ 10 – «Лоран»

Телефон Емми завібрував, перериваючи її тривожний сон. Вона сонно намацала його рукою і, побачивши ім’я матері на екрані, миттєво прокинулася. 

— Еммо, ти вдома? — голос Анни був напруженим, але вона намагалася звучати спокійно. 

— Так, усе гаразд, — Емма притиснула телефон до вуха, відчуваючи, як усередині щось стиснулося. — Що сталося? 

На тому кінці пролунало зітхання. 

— У нашій лікарні цієї ночі привезли тіло. Хлопець із твого коледжу… Кажуть, його знайшли біля озера. 

Емма відчула, як її серце пропустило удар. 

— Що з ним сталося? — її голос здригнувся. 

— Офіційна версія — напад тварини, — відповіла Анна, але її тон видавав сумніви. — Еммо, рани занадто дивні. Це не схоже на звичайний напад. Поліцейські вже тут, я бачила їхні звіти. 

Емма з труднощами ковтнула, холодна хвиля пробігла її спиною. 

— Мамо, ти його бачила? — запитала вона, намагаючись говорити рівно. 

Анна затримала відповідь, ніби обираючи, що сказати. 

— Так, — нарешті промовила вона. — Я не можу обговорювати деталі, але… будь обережною, люба. Тут щось не так. Якщо щось дізнаєшся або відчуєш небезпеку, одразу дзвони мені. 

Емма ледь помітно кивнула, забувши, що мати не може її бачити. 

— Звісно, — ледве вимовила вона, але її думки вже понеслися до нічного озера і дивних подій, що розгорталися навколо. 

Коли дзвінок закінчився, вона ще довго сиділа, втупившись у телефон. Слова Анни відлунювали в її голові. Напад тварини? Це звучало неправдоподібно. Вона згадала рани, які встигла помітити на хлопцеві: вони здавалися неприродно глибокими, наче залишені чимось, чого вона не могла пояснити. 

День у коледжі почався з напруженої атмосфери. Здавалося, весь кампус жив чутками. Студенти пошепки обговорювали події ночі, кожна нова історія ставала страшнішою за попередню. 

— Кажуть, це був вовк, — прошепотіла одна з дівчат, її голос звучав так, ніби вона й сама в це не вірила. — Його знайшли майже біля лісу. 

— Вовк? В Ешвуді? — хлопець із її групи скептично фиркнув. — Якби це був вовк, ми б давно про це знали. Тут щось інше. 

— Я чула, що в нього була розірвана шия, — сказала інша дівчина, її обличчя зблідло. — Майже повністю. 

— Припиніть, — різко втрутилася Мелані, староста. Її голос звучав голосно й владно. — Це жахлива трагедія, але давайте не роздмухувати чутки. Поліція вже займається цим. 

— Ти не повіриш, кого я зустріла! — Джессіка підскочила до Емми, хапаючи її за руку. 

— Давай, здивуй мене, — Емма посміхнулася, закотивши очі. 

— Хлопця! І він... просто неймовірний, — Джессіка мрійливо зітхнула. — Ми вчора розмовляли біля озера. Ну ти б його бачила... 

— І що в ньому такого? — Емма ледь стримала усмішку. 

— Лоран, — Джессіка вимовила це ім’я так, наче воно саме по собі було чимось особливим. — Він не навчається тут, але живе десь неподалік. Такий упевнений, спокійний… А очі у нього… Просто неймовірні. 

— Ого, ти прямо вражена, — піддражнила Емма, намагаючись не розсміятися. 

— Ще б пак, — Джессіка весело фиркнула. — Він розумний, дотепний… Коротше, ти мусиш його побачити. 

— Та невже? — Емма засміялася. — Ти вже записала його в «кращі хлопці Ешвуда»? 

— А чому ні? — Джессіка знизала плечима. — Я хоча б не витрачаю час даремно. — Ще встигнеш познайомитися, не хвилюйся, — підморгнула вона. — А поки ходімо, Лілі та Лукас уже чекають. 

— Гаразд, ходімо.

Джессіка схопила Емму за руку, і вони швидким кроком попрямували до кафе, де за скляною вітриною вже виднілися Лілі та Лукас. Емма відчула, як її настрій трохи покращився. Що б не сталося напередодні, зараз на неї чекала компанія друзів — саме те, що їй було потрібно. 

Усередині кафе було тепло, і запах кави змішувався з ароматом свіжої випічки. За кутовим столиком біля вікна вже сиділи Лілі та Лукас. Лілі щось читала на телефоні, її зосереджений погляд не змінювався, поки Лукас, спершись на стілець, жонглював яблуком. 

— Нарешті, — сказав він, побачивши їх, і відклав яблуко на стіл. — Ми вже думали, що ви заблукали. 

Емма сіла навпроти, не знімаючи куртки. 

— Ви щось чули? — запитала Лілі, не відриваючи погляду від телефону. 

— Ще б пак, — Лукас схрестив руки на грудях. — Весь кампус тільки про це й говорить. Убивство, поліція, сліди в лісі... Це, звісно, трагедія, але знаєте, не щодня в Ешвуді стається таке. 

Емма насупилася. 

— Чому тебе це так… забавляє? — тихо промовила вона. 

— Забавляє? — він глянув на неї. — Та ні, просто дивно. Кажуть, це вовк. Але хіба це реально? Хтось бачив вовка? 

— Вони знайшли якісь сліди, — озвалася Лілі. Її голос був рівним, але в очах читалася напруга. — Кажуть, поліція заборонила заходити в ліс. А ще наш фізрук сказав, що патрулювати тепер будуть частіше. 

— Ти слухаєш фізрука? — здивувався Лукас. 

— Якщо він каже цікаві речі, то так, — відрізала Лілі. 

Джессіка закотила очі. 

— Ви всі такі серйозні. Може, це просто нещасний випадок? Навіщо вигадувати теорії? 

— Бо це не схоже на випадковість, — несподівано різко сказала Емма. Її слова зависли в повітрі. 

Усі троє втупилися в неї. 

— Чому ти так думаєш? — запитала Лілі. 

Емма відвела погляд. 

— Просто… усе це здається неправильним. 

— Згоден, — задумливо сказав Лукас. — Тут щось нечисто. 

 — Можу посперечатися, через кілька днів поліція все замне, — сказала Лілі, повертаючись до свого телефону. — Вони завжди так роблять. 

Джессіка знизала плечима. 

— Що б це не було, сподіваюся, вони розберуться. А поки що — хто хоче тістечко? 

Лукас усміхнувся. 

— О, нарешті нормальна тема для розмови. 

Емма подивилася на друзів, але всередині неї все ще бриніло тривожне передчуття.