Розділ 9 – «Нічна зміна»

Анна щойно закінчила черговий обхід пацієнтів і прямувала до кімнати відпочинку, коли почула голоси в коридорі. Шепіт, уривки фраз — усе це було звичним для лікарні, але сьогодні в них звучала тривога. 

— Ніколи не бачила нічого подібного, — тихо сказала одна з медсестер. 

— А рани? — запитав молодий санітар. 

— Кажуть, наче від кігтів. Але це не схоже на напад тварини… 

Анна завмерла Вона знала, про що вони говорять. Тіло студента, яке привезли годину тому, вже стало темою обговорення. Вона глибоко вдихнула, намагаючись не піддаватися напрузі. 

Коли вона зайшла в кімнату, там уже чекав Натан. Він сидів на краю столу, склавши руки на грудях, а його значок шерифа поблискував у світлі лампи. 

— Анно, — м’яко промовив він, його голос прозвучав, наче знайома мелодія. — Ти виглядаєш втомленою. 

— Натан, — сухо відповіла вона. — Дивуюся, що бачу тебе в цей час. 

— Робота, — коротко пояснив він, вказуючи на значок. — Хотів сам подивитися на цього хлопця. 

— Ти міг зачекати до ранку. 

Він знизав плечима, але в його очах промайнула тінь упертості. 

— Офіційна версія — напад тварини, — почав він, явно підбираючи слова. — Але я не впевнений, що це все. 

— Напад тварини? — перепитала Анна, її брови насупилися. — Тоді чому ти тут? 

— Бо рани надто дивні, — відповів він серйозно. — А на грудях… є символи. 

Анна різко повернулася до нього. 

— Символи? — її голос став напруженим. — Які ще символи? 

Натан на секунду відвів погляд, ніби обдумуючи, як пояснити. 

— Вони... нагадують руни. Або щось подібне. Прямі лінії, перетини, наче хтось навмисно їх залишив. 

Анна відчула, як по спині пробіг холод. 

— Це не звучить як звичайний напад, Натан, — сказала вона, намагаючись приховати тривогу. — Що ти думаєш? 

— Думаю, що це не випадковість, — відповів він, повільно підводячись. — Але поки що я не можу це довести. 

Анна намагалась заспокоїтись, але думки вже вихором носилися в її голові. 

— Покажи мені, — нарешті промовила вона. — Якщо ти кажеш правду, я хочу це бачити. 

Натан кивнув і жестом запросив її йти за ним. 

Коли вони зайшли в морг, Анна відчула знайомий запах антисептика і холод, який завжди тут панував. Тіло лежало на металевому столі, прикрите простирадлом. Натан акуратно відкинув його край, і Анна мимоволі затримала подих. 

На шкірі хлопця виднілися глибокі рвані рани. Але це було не найстрашніше. Між ранами, ближче до грудей, пролягали тонкі лінії, утворюючи складний візерунок. 

— Це… — почала вона, але слова застрягли в горлі. 

— Символи, — закінчив за неї Натан. 

Лінії були чіткими, занадто рівними, щоб бути слідами від кігтів. Вони нагадували орнамент чи ритуальний знак. 

— Це схоже на… — вона зупинилася, не знаючи, як закінчити думку. 

— На мітку, — тихо додав Натан. — Або попередження. 

Анна вдивлялася в символи, намагаючись знайти раціональне пояснення. 

— Це могли зробити… — почала вона, але знову замовкла. 

Натан уважно спостерігав за нею. 

— Якщо це напад тварини, як пояснити ці лінії? 

Вона не відповіла. 

— І це ще не все, — продовжив він. — Подивися сюди. 

Він указав на зап’ястя хлопця. Там були сліди, схожі на опіки, але форма була неправильною, ніби щось стиснуло його руку. 

— Це не випадковість, Анно, — його голос був тихим, але твердим. — Щось сталося, і я впевнений, що це не останнє тіло. 

Вона подивилася на нього. 

— Натан, ти говориш так, ніби знаєш, що це було. 

Він подивився на неї, його очі блищали від напруги. 

— Ні, — нарешті відповів він. — Але я відчуваю, що це тільки початок. 

Анна мовчки стояла, відчуваючи, як тривога наростає. Ці символи… Вони здавалися знайомими, але вона не могла згадати, де їх бачила. 

— Ти знаєш, що робити? — тихо спитала вона. 

— Поки що ні, — відповів він. — Але я знайду відповіді. 

Анна ще довго дивилася на тіло, намагаючись скласти пазл. Але що довше вона дивилася, то більше питань у неї з’являлося. 

Коли вони вийшли з моргу, холодне повітря лікарні наче обпалило шкіру, але Анна відчула полегшення, залишивши позаду те, що вони щойно побачили. Вона глянула на Натана, який ішов поруч, опустивши руки в кишені. 

— Це було… занадто, — тихо сказала вона, порушуючи тишу. 

— Ти впоралася, — відповів він, не дивлячись на неї, але в його голосі звучала щира похвала. 

Анна усміхнулася. 

— Впоралася? Я справляюся з крапельницями і графіками змін. А тут… 

Вона замовкла, знову уявивши символи на тілі. Її серце знову почало битися швидше. 

Натан зупинився і повернувся до неї, його погляд був теплим, але наполегливим. 

— Ти завжди була сильнішою, ніж думала, — сказав він. 

Ці слова зачепили її. 

— Натан, не починай, — тихо відповіла вона, дивлячись убік. 

— Почати що? — його губи торкнула легка усмішка. — Нагадувати тобі, якою ти була? Чи казати, що ти все ще така сама? 

Анна зітхнула і повернулася до нього. 

— Я не хочу повертатися в минуле. Особливо зараз, коли... 

— Коли в місті знову щось відбувається? — закінчив він за неї, його голос став м’якшим, майже шепотом. 

Вона похитала головою. 

— Саме так. 

Він кивнув, але зробив крок ближче, скоротивши відстань між ними. 

— Знаєш, — почав він, його голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга, — ти завжди вміла піти вчасно. 

Анна насупилася, її погляд став гострішим. 

— Що ти хочеш цим сказати, Натан? — у її голосі прозвучала легка нотка роздратування. 

Він витримав паузу, ніби зважуючи, чи варто продовжувати, а потім тихо усміхнувся. 

— Я про те, що ти поїхала, Анно. Просто взяла і зникла. А я... залишився тут.