Розділ 8 – «Тіло біля озера»

Тихий хрускіт гілок змусив Емму завмерти. Ліс, що здавався густим і непроникним, раптово ожив. 

З тіні дерев з’явився високий хлопець. Його силует чітко вимальовувався на тлі тьмяного світла ліхтарів біля озера. Темне волосся, легка недбалість у поставі, пронизливий бурштиновий погляд — він виглядав так, ніби був частиною цієї нічної темряви, її незмінним елементом. 

— Непогане місце для прогулянки, — промовив він, злегка схиляючи голову набік. Його голос, глибокий і з легкою насмішкою, несподівано порушив тишу лісу.

— Чи не надто пізно для самотніх прогулянок? 

Емма здригнулася, почувши голос, і обернулася до нього. Незнайомець стояв трохи віддалік, спершись спиною на дерево. 

— Хто ти? — її голос прозвучав різкіше, ніж вона очікувала. 

— Ейдан Ґрейсон, — відповів він, зробивши крок уперед. Місяць освітив його обличчя, і Емма помітила ледь помітну усмішку.

— А ти явно не з тих, хто боїться темряви. 

— Емма Картер, — вимовила вона, намагаючись зберігати спокій. — І я… просто вирішила прогулятися. 

— Сама, у лісі, серед ночі? — у його голосі чулося легке кепкування. — Ти або дуже смілива, або безрозсудна. 

Емма напружилася, відчуваючи, як усередині наростає роздратування. 

— А ти сам що тут робиш? — запитала вона, намагаючись приховати своє занепокоєння. — Вирішив теж погуляти? 

Ейдан усміхнувся, не відводячи від неї погляду. 

— Можна сказати й так. Нічні прогулянки — моє улюблене заняття. Особливо, коли зустрічаєш таких… цікавих супутників. 

Емма стиснула зуби, відчуваючи на собі його вивчаючий погляд. Було таке відчуття, ніби він бачив її наскрізь, ніби знав щось, чого не знала вона сама. 

— Ну, тоді вдалих прогулянок, — сказала вона, намагаючись обійти його, але Ейдан ненавмисно, або ж ні, зробив крок убік, загороджуючи їй шлях. 

Емма відчула хвилю роздратування, але перш ніж вона встигла щось сказати, нічну тишу прорізав пронизливий крик. 

Її серце стислося, і вона інстинктивно обернулася на звук. Крик був наповнений жахом, що луною розносився між деревами. 

— Ти це чув? — запитала вона, повертаючись до Ейдана. 

Його погляд став серйозним, насмішка зникла, поступившись місцем чомусь холодному й зосередженому. 

— Так, — коротко відповів він, прислухаючись. — Це було біля озера. 

Емма зробила крок уперед, маючи намір бігти туди, але Ейдан зупинив її, міцно схопивши за лікоть. 

— Зачекай, — сказав він твердо. — Не поспішай. Якщо там щось сталося, краще не кидатися туди самій. 

Вона вирвалася, її очі палали рішучістю. 

— Там може бути хтось поранений! — вигукнула вона. 

Ейдан подивився на неї уважно, ніби оцінюючи її готовність. Нарешті, він кивнув. 

— Гаразд. Але тримайся поруч. 

Коли вони підійшли до озера, там уже зібрався натовп студентів. Ліхтарі освітлювали їхні стривожені обличчя, голоси змішувалися в хаотичний гул. Кілька викладачів намагалися заспокоїти ситуацію, але в повітрі все одно панували страх і паніка.  
Ейдан залишився трохи позаду, його обличчя залишалося безпристрасним, але погляд невпинно блукав по натовпу, щось шукаючи. 

— Тобі краще не дивитися, — сказав він тихо, але Емма вже просувалася вперед, пробираючись крізь тісний натовп. 

Коли вона дісталася до центру, її дихання перехопило. 

Хлопець лежав на мокрій землі. Його очі були широко відкриті, порожні, скляні. Шия… Кров ще блищала у світлі ліхтарів. Розірвана шкіра. Ніби кігтями. Але більшими, ніж у будь-якого звіра. 

Емма відчула, як її ноги слабшають. Все навколо стало розмитим — люди, голоси, світло. Лише тіло залишалося чітким, різким, невблаганним. 

— Еммо, — м’який голос Ейдана пролунав поруч. Його рука впевнено лягла їй на плече. — Ходімо. Тут більше нічого робити. 

Вона не змогла опиратися. Він вивів її з натовпу, обережно ведучи до краю лісу. Її ноги ледь рухалися. 

— Що це було? — її голос тремтів, але вона все ж знайшла в собі сили поставити запитання. 

Ейдан подивився на неї. Його погляд був гострим, задумливим. 

— Гарне питання, — відповів він. — Але зараз не час для відповідей. Ти в порядку? 

Емма не відповіла. В її голові знову і знову спливав образ хлопця, що лежав біля озера. 

 Емма намагалася прийти до тями, але її думки металися, наче птахи в клітці. Все, що вона бачила, не вкладалося в голові. Чому це сталося? Хто міг бути настільки жорстоким? Її серце билося так голосно, що, здавалося, навіть ліс чув його стукіт. 

Ейдан уважно спостерігав за нею. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах промайнуло щось, схоже на занепокоєння. Він знову торкнувся її плеча, змушуючи подивитися на нього. 

— Еммо, нам потрібно йти. Зараз. 

Вона похитала головою, намагаючись заперечити, але слів не знайшлося. Усередині неї боролися страх і впертість. Щось у цій ситуації було неправильним. І вона знала, що це не просто випадковість. 

— Хто це зробив? — нарешті прошепотіла вона, дивлячись у бік озера. 

— Я не знаю, — тихо відповів Ейдан, в його голосі було щось, що змусило її засумніватися в його словах. 

Натовп біля озера почав розходитися. Емма помітила, як викладачі й охоронці нервово перемовляються, відводячи студентів убік. Атмосфера була просякнута напруженням.  Ейдан залишився трохи осторонь, його обличчя залишалося незворушним, але очі невпинно ковзали по присутніх, наче щось шукали.  

— Ти впевнена, що хочеш залишитися? — запитав він, дивлячись на неї. 

— Так, — твердо відповіла Емма. — Я повинна зрозуміти, що тут сталося. 

Ейдан не став сперечатися, лише кивнув. Емма підійшла ближче до одного з викладачів, високого чоловіка в строгому костюмі. 

— Вибачте, — почала вона, — що сталося?