Розділ 7 – «Коли зникає світло»

У лісі повітря стало іншим – густим, липким, наче пронизаним невидимими нитками, що тягнулися до неї, чіплялися за одяг, проникали в шкіру. 

Тиша тут не була порожньою. Вона дихала, жила. 

Кожен крок Емми по підстилці з опалого листя здавався приглушеним, ніби ліс жадібно поглинав звуки, залишаючи її наодинці з собою. 

Світло ліхтарів залишилося далеко позаду — тепер його не пробивали навіть рідкісні розриви в густих гілках. 

Вона йшла повільно, ведена дивним відчуттям. Її серце билося швидко, але не від страху, а від якогось невимовного притягання. Їй здавалося, що її кличуть, хоча навколо було тихо. Не голосом. Не словами. 

Клич був іншим — він відчувався в ритмі серця, у легкому запамороченні, в незрозумілому відчутті, ніби її кроки вже визначені. Це було знання, що там, попереду, на неї чекають. 

Ліс ставав усе густішим, а дерева — вищими. Їхні гілки перепліталися, утворюючи над головою щільне склепіння, крізь яке майже не проникав світло. І раптом попереду майнув слабкий відблиск. Він був схожий на віддзеркалення води, на яку падає місячне світло. 

Емма зупинилася, затримавши подих, і повільно рушила вперед, намагаючись ступати якомога тихіше. 

Коли вона вийшла на невелику галявину, час, здавалося, сповільнився. Небо над головою стало дивно темним, а дерева навколо витяглися вгору, їхні покручені гілки утворили купол, крізь який місячне світло ледь пробивалося. 

На галявині стояли фігури — чорні, з розмитими обрисами, наче вони були лише тінню. Їхні рухи були повільними, але гіпнотичними. 

Емма завмерла, не в змозі зробити ані кроку. Вона не могла розгледіти їхніх облич, але відчувала, як від цих силуетів віяв крижаний вітер. 

У центрі галявини стояла жінка. Її довге темне волосся спадало майже до землі, а очі віддзеркалювали слабке місячне світло, роблячи її погляд нереальним. Вона стояла нерухомо, ніби сама була частиною цього лісу. 

Її одяг, темний і розшитий тонкими, переливчастими візерунками, здавався живим, ледь колихаючись у повітрі. 

Жінка підняла руку, і її голос розрізав тишу. Він був низьким, вібруючим, ніби лунав не тільки від неї, а й від самого лісу: 

— Lux fugit, umbrae surgunt… 

Ці слова, незнайомі, але чомусь такі близькі, ніби вони завжди жили в її свідомості, відлунням прокотилися в голові Емми. Її дихання почастішало, вона відчувала, як дивна напруга сковує все тіло. 

Жінка повільно опустила руку, і її погляд раптово зосередився на Еммі. 

— Еммо... — промовила вона неголосно, але її голос, наче підсилений самим лісом, змусив здригнутися кожну клітину всередині. 

Емма зробила крок назад, але не змогла відвести погляду. Жінка дивилася на неї, не рухаючись, і раптом усе навколо змінилося. 

Шепіт, що долинав від фігур, став гучнішим, зливаючись у монотонний, тривожний гул. 

Жінка знову заговорила, але її слова потонули в цьому звуці. Фігури почали рухатися швидше, ніби змішуючись із повітрям, поки їхні обриси зовсім не розчинилися. 

Залишилася лише жінка. Вона стояла нерухомо, а її очі, які так дивно світилися, раптом згасли. 

Ліс несподівано знову став тихим. 

Емма застигла, не розуміючи, що сталося. Жінка більше не говорила, її постать, як і ті, що оточували її, ніби розчинилася в повітрі. 

Емма швидко озирнулася. Галявина знову була порожньою, тільки слабкий вітер ворушив верхівки дерев. 

— Що це було? — її голос був майже нечутним, але власне відлуння у цій мовчазній тиші здавалося надто гучним. 

Вона зробила ще крок назад і раптом відчула, як щось холодне торкнулося її зап’ястя. 

Вона озирнулася, але там нічого не було. 

Тільки вітер. 

І шепіт, що більше нагадував сміх. 

***
Що ви думаєте про цю частину? Ваш фідбек або оцінка — найкраща мотивація писати далі!