Розділ 6 – «Вогні на воді»

Озеро, оточене древніми деревами, занурилося в магічну атмосферу. Легкий туман клубочився біля самої води, огортаючи її гладь, а різнокольорові ліхтарі, розвішані вздовж берега, освітлювали все навколо м’яким, майже нереальним світлом. Їхні відображення тремтіли на воді, створюючи ілюзію зоряного неба, перекинутого догори дриґом. 

Студенти жваво розмовляли, хтось сміявся, інші вже запускали у воду свої саморобні ліхтарі, спостерігаючи, як вони повільно дрейфують, несучи з собою тихі мрії та невидимі бажання. Легка музика, що долинала з динаміків, змішувалася з гулом голосів і клацанням фотокамер, які фіксували перші моменти нового життя. 

Емма стояла біля води разом із Джесікою та Лілі. Її ліхтар, зроблений власноруч, лежав на долонях, його світло здавалося теплим і живим. Усередині щось стиснулося від хвилювання, яке вона не могла пояснити. 

— Гарно, правда? — запитала Джессіка, озираючись на Емму. 

— Дуже, — тихо відповіла Емма, її погляд був прикутий до води, де пливли  вогники ліхтарів. 

Лілі стояла трохи осторонь, спокійно спостерігаючи за тим, що відбувається. Вона виглядала задумливою, хоча в її очах читався інтерес. 

— Тобі подобається? — несподівано спитала Лілі, звертаючись до Емми. 

— Так, — коротко відповіла та, ледь усміхнувшись. 

— Лілі взагалі рідко щось визнає хорошим, — вставила Джессіка з легкою усмішкою. 

— Не вигадуй, — заперечила Лілі, але куточки її губ сіпнулися в ледь помітній усмішці. 

— А ось і Лукас, — раптом сказала Джессіка, махнувши рукою. 

Емма повернулася й побачила високого хлопця, який підійшов до них із розслабленим виглядом. Його скуйовджене волосся та легка усмішка одразу привертали увагу. 

— Привіт, — сказав він, глянувши на Емму. — Ти новенька? 

— Так, — відповіла вона, трохи зніяковівши. 

— Лукас, — представився він, простягаючи руку. 

— Емма, — сказала вона, потискаючи його руку. 

— Приємно познайомитися, — сказав він із легкою усмішкою. — Як тобі Ешвуд? 

— Поки подобається, — зізналася Емма. 

— Ну, з таким початком воно й не могло не сподобатися, — додав він, киваючи на озеро. 

— Еммо, ти вже запускала свій ліхтар? 

— Ще ні, — відповіла вона. 

— Тоді не зволікай, — сказав він. — Це, так би мовити, обов’язковий ритуал для новачків. 

— Гаразд, — відповіла Емма, почуваючись трохи легше у їхній компанії. 

Джессіка штовхнула Лукаса в бік: 

— Дай хоч трохи простору. Ти й так занадто активний. 

— Гаразд-гаразд, я просто намагаюся бути дружнім, — усміхнувся він, відступаючи. 

Лілі, спостерігаючи за цим, тихо хмикнула, а потім сказала: 

— Ходімо вже, там народ збирається біля води. 

Натовп зібрався ближче до берега. Студенти запускали свої ліхтарі — хтось загадував бажання вголос, хтось пошепки, а хтось просто мовчки спостерігав, як світлячки дрейфують усе далі, розчиняючись у темній гладі. 

Емма стояла трохи осторонь, тримаючи свій ліхтар. На його паперовій поверхні вона вивела акуратними літерами: "Знайти своє місце." Її пальці трохи тремтіли, але вона не могла сказати, чому. 

— Ну що, загадай щось хороше, — підморгнула їй Джессіка, відпускаючи свій ліхтар. Він поплив до решти, його світло мерехтіло на воді, наче маленька зірка. 

Ліхтар був легким, майже невагомим, але, коли вона стиснула його пальцями, їй на мить здалося, ніби папір зберігає чиєсь тепло, ніби ввібрав сотні бажань до неї. Усередині щось здригнулося. 

Вона згадала свій старий дім. Суботні вечори з друзями. Голоси, які тепер здавалися далекими. 

Тепер усе це позаду. 

Тут — нове життя, нові люди. 

Але чи була вона насправді частиною цього місця? 

Емма заплющила очі. Глибокий вдих. Її шепіт був майже нечутним: 

— Нехай усе стане зрозумілим. 

Вона опустила ліхтар на воду, спостерігаючи, як він повільно віддаляється, стаючи частиною цього магічного видовища. Але її погляд знову вислизнув від світних вогників до лісу, що оточував озеро. Його густі, темні дерева здавалися ще зловіснішими на тлі танцюючих ліхтарів. Гілки перепліталися, утворюючи химерні візерунки, наче ховали щось від чужих очей.