Розділ 5 – «Серед своїх»

Головний корпус коледжу Ешвуда виглядав велично й майже моторошно в променях денного світла. Високі шпилі тягнулися в небо, ніби розрізаючи хмари, а масивні стіни, обвиті плющем, здавалися хоронителями таємниць поколінь студентів. Натовп біля сходів корпусу нагадував живу картину: студенти та їхні батьки жваво перемовлялися, хтось нервово перевіряв документи чи поправляв речі. 

— Ласкаво просимо! — голосно оголосив чоловік у строгому костюмі, з’являючись біля входу. Його голос звучав упевнено, привертаючи увагу всієї юрби. — Дорогі студенти, на вас чекає насичений день: оформлення, екскурсія та вступна лекція. Просимо пройти всередину для реєстрації. 

Усередині коледжу панувала суміш хаосу та порядку. Голоси першокурсників, звук кроків і шелест паперів зливалися в єдиний ритм. Але Емма почувалася дивно відстороненою. 

Натовп рухався, заповнюючи простір голосами, жестами, сміхом. Але їй здавалося, що вона спостерігає за цим з боку, ніби глядач чужої вистави. 

Ешвуд був красивим, але… щось у його стінах, у тінях під високими склепіннями змушувало її почуватися гостею, а не частиною цього місця. 

Емма підійшла до стійки реєстрації, заповнила необхідні бланки, а потім акуратно склала їх у сумку. 

— Ти, мабуть, Емма Картер? — пролунав веселий голос позаду неї. 

Емма озирнулася й побачила рудоволосу дівчину з яскравими веснянками та доброзичливою усмішкою. 

— Так, це я, — відповіла Емма, трохи здивувавшись. 

— Чудово. Я — Мелані, староста. Сьогодні я покажу вам кампус і розповім усе, що потрібно знати. Ходімо, група вже чекає. 

Емма пішла за нею до невеликого гурту студентів біля виходу, намагаючись запам’ятати якомога більше деталей цього нового світу. 

Екскурсія кампусом виявилася захопливою і трохи виснажливою. Мелані впевнено вела групу тінистими алеями, легко відповідаючи на запитання студентів. 

— А це наш житловий комплекс для студентів, — сказала вона, вказуючи на велику цегляну будівлю з високими вікнами. — Хто з вас буде тут жити? 

Кілька людей підняли руки. Емма відчула невелике полегшення: їй не доведеться звикати до життя в гуртожитку, адже вона мешкатиме з бабусею. 

— Якщо що, — додала Мелані, — тут можна залишитися на ніч, навіть якщо ви живете поза кампусом. Іноді заняття закінчуються пізно, і це зручний варіант. 

Група рушила далі, зупиняючись біля різних будівель. 

Бібліотека справила на Емму особливе враження. Високі стелі, масивні вікна, крізь які всередину проникало м’яке світло, і ряди книжкових полиць, що тягнулися в нескінченність. 

— Це наше серце знань, — з гордістю заявила Мелані. — Тут ви знайдете все: від сучасних підручників до старовинних манускриптів. Тільки не забувайте: деякі книги не можна виносити із зали. 

Емма зазирнула всередину через прочинені двері, відзначивши затишні крісла біля вікон. Їй захотілося провести тут цілий день, поринаючи в сторінки книг. На мить їй здалося, що в глибині зали щось ворухнулося. Темний силует між рядами полиць. 

Емма насупилася, вдивляючись у напівтемряву. Нічого. Лише книги, тиша й приглушене світло ламп, що ковзало корінцями. Можливо, хтось зі студентів? 

Вона хотіла відвернутися, але дивне відчуття не зникало. Немов чийсь погляд чіплявся за неї з глибини зали — невидимий, але відчутний. 

 Коли екскурсія завершилася біля озера, оточеного густими деревами, повітря здавалося просякнутим передчуттям. Вода, відбиваючи сіре небо, залишалася нерухомою, наче дзеркало. 

— Тут проходитиме наше перше свято — вечір ліхтарів, — оголосила Мелані, усміхаючись. — Кожен із вас зможе зробити свій ліхтар і відпустити його на воду. Це давня традиція коледжу, що символізує початок вашого шляху. 

Емма слухала, як Мелані розповідає про майбутній вечір, коли до неї підійшла Джессіка — висока дівчина з грайливим поглядом і світлим волоссям, зібраним у недбалий пучок. 

— Ти підеш? — запитала вона з легкою усмішкою. 

Емма трохи розгубилася, але швидко кивнула. 

— Думаю, так. Це звучить цікаво. 

— Чудово! — Джессіка широко усміхнулася. — Тоді зустрінемося біля входу о восьмій. Разом буде веселіше. 

— Гаразд, — відповіла Емма, відчувши полегшення. Їй сподобалося, що вже є з ким поговорити й провести вечір. 

Коли натовп почав розходитися, Емма помітила, що Джессіка все ще поруч. 

— Ти новенька, так? — продовжила вона, уважно дивлячись на Емму. 

— Так, я щойно переїхала, — відповіла Емма. — Живу з бабусею. 

— Круто, — протягнула Джессіка, задумливо дивлячись на озеро. — Знаєш, я теж тут недавно. Це місто… дивне, але мені подобається. Особливо це місце. 

Емма кинула погляд на воду, але її думки були десь далеко. Вона подякувала Джесіці за компанію і вирушила додому, щоб підготуватися до вечора. 

Коли Емма підійшла до хвіртки бабусиного будинку, повітря було свіже, а сонце вже починало хилитися до заходу, фарбуючи небо в ніжні рожеві та золотисті відтінки. Тінь від старого дуба падала на двір, створюючи затишну, майже казкову атмосферу. 

Вона відчинила хвіртку, і скрип петель пролунав у тиші. На порозі стояла бабуся, її сріблясте волосся було зібране в акуратний пучок. У руках вона тримала невеликий плетений піднос із яблуками. 

— Ти вчасно, — усміхнулася Люсіль. — Щойно закінчила збирати яблука. Як минув день? 

Емма зайшла у двір, зачинивши за собою хвіртку. 

— Було цікаво, — відповіла вона, знімаючи рюкзак. — Здається, коледж набагато більший, ніж я уявляла. 

Люсіль поставила піднос на столик під деревом і жестом запросила Емму сісти. 

— Коледж старий, він зберігає в собі багато історій. Впевнена, ти відкриєш для себе щось нове, — сказала бабуся. — А як щодо знайомств? Вдалося з кимось подружитися?