Розділ 4 – «За межею погляду»

Ранок зустрів Емму незвичною тишею, яку порушував лише легкий скрип старого будинку. Сонячне світло, ліниво пробиваючись крізь штори, падало на дерев’яну підлогу, вкриту тонким шаром пилу. Емма примружилася, відчуваючи легке нездужання, ніби її сон був неспокійним і не дав справжнього відпочинку. Вона провела рукою по обличчю, відчуваючи, як шкіра здається трохи холодною, ніби після тривалого перебування на вітрі. У скронях неприємно пульсувало, а в грудях все ще залишалася важкість, наче сон не відпустив її до кінця. 

Вона одяглася, відчуваючи дивну напругу, і спустилася на кухню. Там усе здавалося звичним і водночас чужим. Анна пила каву, задумливо дивлячись на пар, що здіймався з чашки, а Люсіль сиділа біля вікна. Її обличчя залишалося спокійним, але погляд був спрямований кудись у далечінь. 

— Добрий ранок, — промовила Емма, намагаючись надати голосу бадьорості. 

— Доброго, люба, — озвалася Люсіль, злегка усміхнувшись. — Як спалося? 

— Нормально, — відповіла Емма, хоча в її голосі прозвучала легка невпевненість. Вона не хотіла обговорювати дивні сни чи тяжку атмосферу, яка переслідувала її з минулого вечора. 

Анна підняла очі, в яких майнуло щось на кшталт спокійного докору. Коли Емма сіла за стіл, вона відчула, як на неї майже одночасно звернули погляди мати та бабуся. Вони обмінялися швидким, ледь помітним поглядом — таким, яким обмінюються люди, що приховують щось важливе. 

Це тривало всього мить. Потім Анна зробила вигляд, що просто замислилася, а Люсіль знову перевела погляд у вікно, наче нічого не сталося. 

— Спочатку завжди трохи незвично, — м’яко сказала вона, проводячи пальцем по краю чашки. — Новий дім, нові враження. З часом усе стане простіше. 

Емма мовчки кивнула, відкусивши тост. Вона не хотіла сперечатися, але в глибині душі знала: справа не лише в новій обстановці. Це місце, цей дім — усе тут здавалося іншим, ніби огорнутим невидимою аурою, яку вона ще не могла зрозуміти. 

Сонце поступово розганяло ранковий туман, наповнюючи вулиці м’яким світлом. Коли Емма вийшла з дому, її огорнула свіжість нового дня, але позбутися тривожних думок у голові не вдалося. Вона повільно оглянула вулицю, намагаючись запам’ятати кожен її куточок, адже це місце мало стати її новим домом. 

Її погляд зупинився на сусідньому будинку — високому, старовинному, з облупленою штукатуркою та стінами, обвитими плющем. Цей дім ніби жив власним життям, стоячи осібно та вирізняючись навіть на фоні загальної атмосфери Ешвуда. 

Біля воріт стояли двоє: високий чоловік у темній куртці та хлопець, чия постать одразу привернула увагу Емми. Його постава була розслабленою, але впевненою, волосся недбало розтріпане, а в рухах читалася прихована сила. Він щось пояснював своєму співрозмовнику, вказуючи на будинок позаду. 
Емма на мить завмерла, не в змозі відвести погляду. Але, наче відчувши її увагу, хлопець несподівано повернув голову. Їхні погляди зустрілися, і її серце одразу завмерло. Його очі — глибокі, пронизливі, з легким блиском, — ніби пропалювали її наскрізь. Це було більше, ніж випадковий контакт. 

Емма відчула, як її дихання почастішало, а обличчя заливає легкий рум’янець. На мить у неї з’явилося дивне відчуття, ніби вона вже бачила його раніше. Але де? Коли? 

Хлопець ледь помітно підняв брову, а на його губах майнула ледь вловима насмішкувата усмішка, перш ніж він знову відвернувся до свого співрозмовника. Емма поспішно опустила голову, намагаючись приховати збентеження, й пришвидшила крок. 

— Чудовий початок, — тихо пробурмотіла вона, відчуваючи, як її серце все ще б’ється надто швидко. 

Вона прискорила ходу, намагаючись не озиратися, але відчуття, що за нею спостерігають, не відпускало. Погляд — такий пронизливий і напружений — наче залишив свій слід десь у глибині її свідомості. Емма спробувала зосередитися на дорозі, але її думки знову й знову поверталися до незнайомця. Лише коли попереду показалися будівлі коледжу, її плечі трохи розслабилися. 

Щось у цьому хлопцеві... щось у ньому було таке, від чого неможливо просто відмахнутися. 

Вона глибоко вдихнула, переконуючи себе, що все це не має значення і скоро стане лише дивним спогадом. 

****
Ваша увага — це вже велика підтримка. Але якщо ви ще й поставите оцінку — я буду на сьомому небі!