Розділ 3 – «Шепіт за стіною»

Вечір опустився на Ешвуд, приносячи з собою густий туман, що, здавалося, прагнув обійняти будинок, приховуючи його від решти світу. Світло ліхтаря за вікном м’яко струмувало крізь фіранки, малюючи химерні тіні на стінах кімнати Емми. Вона сиділа на краю ліжка, відчуваючи тихий затишок простору, просякнутого запахом старого дерева та трав. 

Її погляд ковзнув кімнатою, такою знайомою і водночас ніби трохи зміненою. Шафа біля вікна, стопки книг, запилені корінці яких виглядали з полиць, і ковдра з квітковою вишивкою, подарована бабусею, створювали відчуття дитинства. Вона потягнулася до однієї з книг, дістала її з полиці й провела пальцем по потрісканій шкіряній обкладинці. На ній ледве можна було розібрати золоті літери, тьмяні від часу. 

Знизу долинала приглушена розмова. Голоси матері й бабусі звучали спокійно, але в них вгадувалася напруга. Емма застигла, прислухаючись. Її серце завмерло, ніби передчуваючи щось важливе. Повільно підвівшись, вона рушила вниз. 

На кухні панував напівморок. Лампа над столом відкидала тепле, м’яке світло, від якого кути тонули в тінях. На столі стояв чайник, з носика якого струменів запашний пар, наповнюючи простір ароматом трав’яного настою. Люсіль сиділа навпроти Анни, її сріблясте волосся відливало світлом, а обличчя, зазвичай спокійне, здавалося замисленим. 

— Ти впевнена, що це правильне рішення? — голос Анни був низьким, але наполегливим. 

— Тут безпечніше за все, — відповіла Люсіль. Її голос звучав рівно, але в ньому відчувалася твердість. 

Анна хотіла щось сказати, але завмерла, помітивши Емму у дверях. Її погляд пом’якшав, але занадто швидко, ніби вона не хотіла видати своїх думок. 

— Ти не спиш? — запитала вона, намагаючись додати в голос теплоти. 

— Почула ваші голоси, — зізналася Емма, підходячи ближче. — Все гаразд? 

— Звісно, люба, — швидко відповіла бабуся. Її усмішка була такою ж теплою, як завжди, але очі на мить відвели погляд, ніби намагаючись щось приховати. — Ми просто обговорюємо деякі сімейні справи. 

— Тут увечері завжди так тихо, — додала вона, беручи чайник і плавним рухом наливаючи чай у чашку Емми. — Тобі, мабуть, це здається дивним після міста? 

— Трішки, — зізналася Емма, беручи чашку в руки. — Але мені це подобається. 

Люсіль слабо усміхнулася, але її погляд знову став замисленим. 

— Завтра твій перший день у коледжі, — сказала Анна, розриваючи тишу. — Спробуй лягти раніше. 
Емма кивнула, але її думки затрималися на тому, що вона почула. Слова, сповнені недомовленості, залишили відчуття, ніби за цією звичайною бесідою ховалося щось більше. Вона подякувала бабусі за чай, побажала доброї ночі й вирушила нагору. 

У своїй кімнаті Емма зачинила двері й кинула погляд у вікно. Туман став густішим, ніби прагнув поглинути всю вулицю. Світло ліхтаря тепер ледве пробивалося крізь щільну пелену. Фіранки висіли нерухомо, але їй раптом здалося, що за ними хтось стоїть. Вона зробила крок ближче й відхилила їх. Вулиця була порожньою, але глуха тиша, ніби дихаюча їй у лице, викликала неприємний холодок. 

Вона повернулася до ліжка й лягла, натягнувши ковдру до підборіддя. Але щойно вона заплющила очі, її розум захлеснули видіння. Ліс. Темні дерева, густий туман, що пронизував усе навколо. Десь серед цієї білуватої завіси ховався будинок. Темний силует із загостреним дахом ніби манив її. А між деревами миготіли тіні. Вони рухалися плавно, зливаючись із навколишнім мороком. Один із силуетів зупинився й озирнувся, і його погляд уп’явся в неї. Це була людина чи… щось інше? Її охопив крижаний страх, сковуючи все тіло. 

У цю мить вона різко прокинулася. Її дихання було важким, а серце билося так голосно, що здавалося, його можна почути. Кімната навколо була тихою, але в повітрі витало відчуття чогось неприродного. Вона обвела поглядом стіни, полиці, фіранки. Все було на своїх місцях, але внутрішнє занепокоєння не зникало. 

Вона підійшла до вікна й знову глянула на вулицю. Туман став ще щільнішим, перетворюючи навколишній світ на білу димку. На мить їй здалося, що вдалині майнув слабкий вогник, але він одразу ж зник. 

Емма насилу проковтнула клубок у горлі й відійшла від вікна. 

Намагаючись заспокоїти тремтіння, вона повернулася до ліжка й сіла, обхопивши коліна руками. 

За стіною пролунав тихий звук. 

Наче обережний крок у коридорі. 

Емма завмерла. Вона вслухалася, затримавши подих. 

Тиша. 

Занадто глибока.

Не було чути ані слабкого скрипу дерева, ані далекого шуму вітру. 

Тільки її власне дихання — рівне, але насторожене. 

Вона повільно опустила ноги на підлогу, прислухаючись. 

Минуло кілька секунд. 

І тут скрипнула підлога. 

Емма здригнулася. 

Можливо, це просто будинок. Стара деревина часто видає звуки. 

Але чому тоді цей скрип пролунав так, ніби хтось причаївся просто за стіною? 

Вона змусила себе лягти й заплющити очі. 

"Це просто сон. Все гаразд, " — запевняла вона себе. 

Але відчуття чиєїсь присутності не зникало. 

Тягар у грудях говорив про інше. 

Вона повільно вдихнула. 

І в цей момент їй здалося, що з-за стіни долинув ледь чутний шепіт. 

Легкий, як подих вітру. 

Емма різко розплющила очі. 

Тиша. 

Це був сон чи щось більше? 

***
Кожен ваш лайк — це ще один крок до нової глави. Дякую за підтримку!