Роздiл 2 – «Тiнi минулого»

Дiм зустрiв їх запахом старого дерева і легким ароматом трав, який Емма вiдразу впiзнала. У передпокої панувала напiвтемрява, розбавлена лише свiтлом, що пробивалося крiзь важкi гардини. Масивна дубова шафа з рiзьбленими дверцятами височiла бiля стiни, поруч стояло велике дзеркало у важкiй рамi, яке, здавалося, могло зберiгати у собi вiдображення минулого.
Емма мимохiть глянула в дзеркало і на секунду завмерла.
За її вiдображенням щось смутно поворухнулося в глибинi скла, але, коли вона повернула голову, там була лише її власна постать.
Вона моргнула, вiдганяючи марево. Просто здалося. Втома, дорога... Або, може, старий дiм просто навiює дивнi думки.
 Вздовж стiни тяглися низькi книжковi полиці, заставленi потертими томами, а над ними висiли картини з похмурими пейзажами, нiби природа на них завжди перебувала пiд свинцевим небом.
 — Твоя кiмната нагорi, — сказала Люсiль, її голос звучав тепло, але водночас стримано, нiби вона не хотiла давати волю почуттям. — Усе залишилося, як було.
Емма обережно ступала широкими дерев'яними сходами, кожна сходинка яких вiдгукувалася тихим, майже затишним скрипом. Пiднявшись нагору, вона зайшла у свою кiмнату і завмерла. Усе було таким самим, як у її спогадах: лiжко бiля вiкна, звiдки вiдкривався вид на сад, старий стiл iз висувними шухлядами, полиця з книгами, якi вона обожнювала читати вечорами. На стiнi висiли фотографiї — чорно-бiлi, трохи пожовклi вiд часу. Вони були нiмими свiдками її дитинства.
 Емма зупинилася перед однiєю з них. Маленька дiвчинка з неслухняними пасмами каштанового волосся сидiла на колiнах у бабусi, стискаючи в руках квiтку. Поруч стояв дiдусь, спираючись на стару лопату. Його погляд випромiнював доброту, а усмiшка була теплою, немов промiнчик сонця в осiннiй день. Емма мимоволi усмiхнулася, згадуючи той день. 

                                      ****
Це було спекотне літо. Їй було сім, і весь світ здавався безмежним, сповненим див. Дідусь порався на грядках, а бабуся сиділа під старою яблунею з чашкою чаю.
— Еммо, ти хоч трохи втомилася? — запитав дідусь, витираючи піт із чола.
— Ніколи! — вигукнула вона, кружляючи навколо нього з обірваною травинкою в руках.
 — Ну тоді йди сюди, маленький урагане, — насупився він жартома, але не втримав усмішки, побачивши її сяюче обличчя. 
Вона підбігла, обхопила його за коліно й допитливо заглянула в його руки.
— Що ти робиш? — запитала вона.
— Кущі підстригаю, щоб не розрослися в джунглі, — відповів він з усмішкою. — Інакше вони почнуть сперечатися за місце під сонцем.
— А кущі можуть сперечатися? — здивовано підняла вона брови.
 — Ще і як можуть, — серйозно сказав він, підморгнувши бабусі. — Але якщо їх вчасно підстригати, вони стають слухняними. 
— Ну й казкар ти, — засміялася бабуся, несучи до них піднос із чаєм та пиріжками. — Еммо, клич його пити чай, а то він цілий день із кущами сперечатиметься.
Емма потягнула дідуся за руку.
— Давай, діду, переможеш їх завтра.

Дідусь зітхнув, ніби це було найважче рішення в його житті, й відклав секатор.
— Гаразд. Але якщо вони завтра на мене нападуть, кликатиму тебе на підмогу.
Її сміх розлетівся садом, а бабуся, розставляючи чашки, підморгнула онуці.
— Бачиш, як легко перемагати, коли є команда? — сказала вона.
                                  ****
Емма повернулася до реальності, все ще посміхаючись спогадам. Її погляд знову впав на фотографію. Це були прості моменти, але саме в них, здавалося, містилася вся магія її дитинства.
Вона підійшла до вікна й виглянула в сад. Там усе залишалося таким же: стара лавка, дуб, кущі. Але тепер це місце здавалося тихішим, наче сад сумував за дідусем. Її погляд зупинився на дубі, під яким вони колись проводили цілі дні, а лавка, тепер трохи похилена, виглядала так, ніби чекала, коли на неї знову сядуть.
— Дякую, дідусю, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по її тілу розливається тепло спогадів.

За дверима почувся легкий скрип, і на порозі з’явилася Люсіль. Її силует, освітлений м’яким світлом із коридору, здавався майже неземним.
— Що ти там так уважно розглядаєш? — м’яко запитала вона, кивнувши на фотографії.
Емма усміхнулася, відвела погляд від знімків і провела пальцями по рамці.
— Згадала дідуся. Як він міг сперечатися з кущами, — з легкою усмішкою відповіла вона.
Бабуся тихо засміялася, поставила чашку на старий столик біля ліжка і сіла в крісло біля вікна.
— Так, він був справжнім майстром переконувати не лише людей, а й рослини, — відповіла Люсіль із теплою, але трохи сумною усмішкою. — Як він годинами пояснював яблуні, що її гілки потрібно підрізати. І що дивно, — вона на мить замислилася, — дерево ніби й справді його слухало. Наступного року плодів ставало більше.
— Мені тоді здавалося, що він може зробити все, — зізналася Емма, присідаючи на край ліжка. — Навіть сонце визирнуло б, якби він попросив.
Люсіль тихо усміхнулася, дивлячись на онуку.
— Для тебе він і справді був чимось на кшталт чарівника, — сказала вона, обережно поправляючи складки на своїй сукні. — Знаєш, Еммо, він завжди казав, що в тобі є те саме. Це вміння бачити більше, ніж інші.
Емма здивовано подивилася на бабусю.
— Справді? Він ніколи мені про це не казав.
— Він вважав, що всьому свій час, — відповіла Люсіль. — Ти була дитиною, а діти повинні жити своїм дитинством, а не перейматися складними речами.
Емма мовчала, намагаючись осмислити почуте. Її погляд знову впав на фотографію.
— Мені так його не вистачає, — прошепотіла вона.
Люсіль, нахилившись трохи ближче, обережно поклала руку їй на плече.
— Мені теж, люба, — тихо відповіла вона. — Але, знаєш, поки ми зберігаємо його в пам’яті, він з нами.
Емма кивнула, відчуваючи, як у горлі стискається клубок.
— А як ти справляєшся, бабусю? Без нього? — раптом запитала вона, піднімаючи на неї очі.
Люсіль на мить завмерла, ніби обираючи слова.
— Іноді це нелегко, — зізналася вона, її голос став трохи тихішим. — Але я завжди знаходила втіху в тому, що його життя було сповненим. Він любив свій дім, сад, нас із тобою… Я бачу його в кожному куточку цього будинку, у кожній квітці, яку ми разом посадили. Це дає мені сили.
Емма, відчувши тепло цих слів, подивилася у вікно, за яким старий дуб стояв, як і раніше, нерухомо.
— Ти права. Він завжди з нами, — сказала вона, міцніше стискаючи рамку фотографії.
Люсіль усміхнулася, спостерігаючи за онукою, і м’яко додала:
— Знаєш, люба, ти більше схожа на нього, ніж думаєш. У тебе та сама рішучість, той самий вогонь усередині. І, як він казав, ти здатна на більше, ніж сама уявляєш. Просто знай це.
Емма хотіла щось відповісти, але в цю мить краєм ока помітила, що її телефон лежить на письмовому столі біля вікна.
Вона насупилася. Адже кілька хвилин тому він був у неї в руках. Вона точно пам’ятала, як стояла біля фотографій і перегортала старі знімки в галереї.
— Дивно, — пробурмотіла вона, прямуючи до столу.
— Щось не так? — бабуся глянула на неї з легким інтересом.
— Просто… Я не пам’ятаю, щоб залишала телефон тут, — чесно зізналася Емма, беручи його до рук.
Люсіль мовчки спостерігала за нею, але нічого не сказала. В її очах майнуло щось схоже на розуміння, але вона не стала уточнювати.
— Можливо, ти просто замріялася, — нарешті промовила вона спокійно.
Емма кивнула, але відчуття дивності не зникло. Вона чітко пам’ятала, що тримала телефон, а потім… Потім вона його з виду втратила.
Може, й справді замислилася. А може, й ні.

*****
Дякую, що були зі мною в цій главі! Якщо вам сподобалося — залиште сердечко або оцінку. Це дуже надихає!