Роздiл 1 – «Мiсто, що чекало»

Ранковий туман огортав вулицi Ешвуда, нiби приховуючи їх вiд стороннiх поглядiв. Мiсто намагалося зберегти свої секрети, не бажаючи розкривати їх приїжджим. Автомобiль повiльно повз звивистими дорогами, пробираючись мiж старовинними будинками, чиї потрiсканi фасади зберiгали слiди часу. Емма Картер провела пальцем по запiтнiлому склу, залишивши прозорий слiд, крiзь який визирнула назовнi.
 Ешвуд здавався мiсцем, що застрягло у минулому. Високi будинки з рiзьбленими вiконницями та черепичними дахами, вкритими мохом, стояли, як нiмi свiдки минулих столiть. Їхнi вiкна, трохи запiтнiлi, вiдбивали тьмяне свiтло ранку, створюючи вiдчуття, нiби мiсто дрiмає. Лише рiдкiснi перехожi порушували цю iлюзiю. На розi площi пара дiтей ганялася за старим м'ячем,  їхнiй дзвiнкий смiх луною розходився пустими вуличками. Трохи далi лiтня жiнка з кошиком, наповненим свiжими яблуками, обережно обходила калюжi, балансуючи на пiдборах.
Вiтрини крамниць, вкритi краплями конденсату, були прикрашенi табличками з вицвiлими написами, що обiцяли свiжоспечений хлiб i молоко прямо вiд фермерiв. В однiй iз лавок господар протирав скло i лiниво кинув погляд на машину, що проїжджала повз. Iз маленького кафе доносився теплий аромат випiчки, змiшуючись iз запахом вологої землi. На мить їй здалося, що за склом автомобiля майнула фiгура – силует у довгому плащi, що стояв у провулку. Але коли вона обернулася, там нiкого не було. Можливо, просто здалося – у туманi легко побачити те, чого насправдi немає. 

Емма привiдчинила вiкно, впускаючи холодне повiтря та цей манливий аромат, що пробуджував спогади. Далеко лунав дзвiн старовинної церкви – повiльний і глибокий, наповнюючи ранок ритмом. Усе це здавалося таким чужим і водночас знайомим, нiби вона занурилася в книгу з пожовклими сторiнками.
— Тут усе як у старому фiльмi, — тихо сказала вона, нiби самому мiсту, не очiкуючи вiдповiдi.
Анна, її мати, слабко всмiхнулася, не вiдриваючи зосередженого погляду вiд дороги.
— Ти звикнеш, — вiдповiла вона так лагiдно, що її слова могли розчинитися в туманi.
Ще вчора Емма була у Рiвердейлi, своєму затишному рiдному мiстi. Там усе було зрозумiлим і простим: її друзi, вулички, якi вона знала напам'ять, кожен закуток, де залишилося так багато спогадiв. Тепер це все ставало частиною її минулого.
Сумки були зiбранi, машина завелася, але Емма все ще стояла у дворi з друзями. Прощання здавалося вiчнiстю, розтягуючи момент, коли потрiбно буде залишити все позаду.
— Навiть не вiриться, що ти їдеш, — першою заговорила Софi, не дивлячись прямо на Емму, накручуючи пасмо волосся на палець. Її голос здригнувся, нiби вона боролася зі сльозами.
— Це ж не назавжди, — спробувала заспокоїти її Емма, але й сама вiдчула, як голос зрадницьки затремтiв. Вона знала: слова про тимчасовiсть не могли приховати правди — усе змiниться.
Алекс, що стояв поруч, iз силою пiдкинув у руках старий тенiсний м'яч, щоб приховати нiяковiсть.
— Ти перша, хто їде, — пробурмотiв вiн. — Лишається тільки чекати, поки Софі поїде до Нью-Йорка і забуде про нас. 
— Забуду? — Софi звела брови й повернулася до нього, схрестивши руки на грудях. — Це ти забудеш. Поїдеш у свiй Чарльстон, станеш мiсцевою зiркою футболу і не напишеш жодного повiдомлення.
— Годi вам, — перебила їх Емма, намагаючись приховати ком у горлi. — Краще запам'ятаймо цей момент як хороший.
Софi пом'якшала й ступила ближче, обiйнявши Емму. Її голос став майже пошепки:
— Просто дзвони нам, — сказала вона. — Навiть якщо там у тебе буде тисяча нових друзiв.
Емма всмiхнулася, хоча посмiшка була трохи тремтячою.
— Ти ж знаєш, що не буде, — вiдповiла вона, вiдчуваючи, як тепло цих слiв трохи послаблює прощальний бiль.
Алекс пiдiйшов і теж обiйняв її, ляснувши по плечу.
— Не забудь нас, Картер, — сказав вiн удавано серйозно. — Хоча б раз на мiсяць дзвони. Хоча б раз на рiк.

 Ємма засмiялася, вiдчувши, як крiзь смуток прорвалася крапля радостi.
— Я подзвоню. Навiть частiше.
Але коли машина рушила, а друзi залишилися позаду, у неї всерединi все стиснулося. Вона озирнулася востаннє, ловлячи погляд Софi та Алекса. Софi стояла нерухомо, її обличчя було зосередженим, а Алекс махав рукою, нiби хотiв щось сказати, але передумав.
— Емма, — сказала Анна, трохи пiдвищивши голос, щоб привернути її увагу. — Час вирушати. 
Ємма кивнула, насилу вiдводячи погляд вiд друзiв. Коли машина звернула за рiг, вона вiдчула, нiби маленький шматочок її серця залишився там, з ними. 
На змiну знайомим вулицям прийшли лiси та звивистi дороги. Кожен кiлометр, здавалося, збiльшував вiдстань не лише у просторi, але й у часi, роздiляючи її життя на «до» i «пiсля».
Машина звернула на вузеньку вуличку, і вдалинi з'явилися вежi коледжу — високi, темнi, з гострими шпилями, якi, здавалося, прорiзали низьке сiре небо, нiби вартовi, що стежать за кожним кроком. Емма вiдчула, як усерединi щось перевернулося: легкий страх змiшався з хвилюючим передчуттям.
— Майже приїхали, — сказала Анна, сповiльнюючи швидкiсть.
Скоро за туманною завiсою з'явився будинок. Триповерхова будiвля з гостроверхим дахом виглядала так, наче стояла тут цiлу вiчнiсть. На порозi чекала бабуся. Люсiль Картер немов зливалася з цим домом, як його невiд'ємна частина.
— Моя дiвчинко, — промовила Люсiль, розвiвши руки. Її голос звучав твердо, але з явним теплом.
Емма кинулася в її обiйми. Запах лаванди і чогось ще, ледве вловимого, вiдразу викликав у неї потiк спогадiв з дитинства: тi самi вечори, коли вона сидiла з бабусею на кухнi, слухаючи її iсторiї.
— Ти так виросла, — сказала Люсiль, трохи вiдсторонившись, щоб подивитися на онуку.
— А ти зовсiм не змiнилася, бабусю, — усмiхнулася Емма, вiдчуваючи, як її огортає давно забуте вiдчуття спокою.
Тим часом Анна пiдняла сумки з багажника. Пiдiйшовши ближче, вона коротко кивнула матерi.
— Мамо.
— Анно, — вiдповiла Люсiль стримано, але з легкою усмiшкою. В їхнiх поглядах на мить зустрiлися невисловленi емоцiї.
— Ну що, ходiмо, — нарештi сказала Люсiль, знову звертаючись до Емми. — Усерединi тепло. Та й чай уже готовий.
Емма ступила на ганок і раптом вiдчула, як легкий озноб пробiг її рукою, коли вона торкнулася дерев'яного поруччя. На секунду перед очима майнуло щось iнше — лiс, освiтлений вiдблисками вогню, і тiнi, що рухалися в глибинi. Вона моргнула, і видiння зникло. Вочевидь, просто втома.

****

Дякую, що читаєте мою історію! Якщо вам сподобалось — буду вдячна за сердечко або оцінку. Це дуже підтримує!