Епілог

Рятувальний корабель «Надія» йшов за сигналом аварійного буя вже третю добу. Сигнал був слабким, уривчастим, і з'явився нізвідки, в секторі, де не мало бути жодного судна. Капітан «Надії», досвідчений сивий чоловік на ім'я Тарас, очікував знайти уламки, нафтову пляму, можливо, порожній пліт. Він бачив таке десятки разів.

Коли на горизонті з'явився "Одіссей", спостерігач спочатку не повірив своїм очам. Це було судно-привид. Ідеально ціле, без видимих пошкоджень, воно просто дрейфувало в мертвій тиші океану, вкрите іржею та слідами солі, наче простояло тут вічність. На його борту не було видно жодного руху.

Рятувальна команда піднялася на борт з обережністю, наче на ворожу територію. Їх зустріла тиша. Палуба була порожньою, за винятком дивної конструкції з пластикових баків на кормі, розібраної і акуратно складеної в кутку. Все на кораблі говорило про порядок, доведений до абсурду. Інструменти були змащені й розкладені, мотузки згорнуті в бухти. Але цей порядок був неживим.

Вони знайшли її в кают-компанії. Жінку. Вона сиділа за столом, загорнувшись у ковдру, і дивилася в ілюмінатор. Вона була неймовірно худою, її шкіра була стягнута на вилицях, а у волоссі з'явилися сиві пасма. Але її очі були спокійними. Навіть не так, вони були безмежно глибокими, як сам океан. Вона не здивувалася, побачивши рятувальників. Вона, здавалося, чекала на них.

Це була Анна.

— Ви одні? — обережно запитав Тарас.

Вона повільно повернула до нього голову.

— Так — її голос був тихим, ледь чутним.

— Що сталося з рештою екіпажу?

Анна не відповіла. Вона лише вказала на планшет, що лежав перед нею на столі. Він був підключений до портативного зарядного пристрою, що працював від сонячної батареї. На екрані світився відкритий текстовий файл.

— Все тут — прошепотіла вона.

Вони забрали її. Вона не чинила опору, але рухалася, наче уві сні. Вона не плакала, не сміялася, не виявляла жодних емоцій. Вона просто була. Лікарі сказали, що це наслідок глибокого шоку та виснаження. Але Тарас, дивлячись у її очі, думав, що це щось інше. Вона знала щось, чого не знав ніхто з них.

Тієї ночі, коли «Надія» вже йшла зворотним курсом, Тарас сидів у своїй каюті і читав. Він не міг відірватися від щоденника Анни. Історія, що розгорталася на екрані, була настільки неймовірною, що будь-яка комісія визнала б її маренням божевільної. Але він бачив «Одіссей». Він бачив Анну. І він вірив.

Він дочитав до кінця. До записів, зроблених після смерті Ірини. Вони були короткими, позбавленими емоцій. Про те, як вони поховали тіла трьох чоловіків у морі, одного за одним. Сергій помер від інфекції, що потрапила в рану на руці, — його організм, ослаблений голодом, не зміг боротися. Павло просто згас за кілька тижнів, втративши волю до життя. Девід протримався найдовше. Він відмовився їсти, проводячи весь час у лабораторії, намагаючись зрозуміти, що він наробив. Одного ранку Анна знайшла його мертвим. Він помер від голоду, оточений формулами і графіками.

Анна залишилася сама. Вона вижила. Вона була літописцем, і її місія ще не була завершена.

Тарас догортав до останнього запису. Він був зроблений вчора, за день до їхнього прибуття.

«День сто вісімдесят сьомий. Вони пішли. Але вони пообіцяли повернутися. Не так, як раніше. Інакше. Ірина навчила їх. Вона дала їм нове слово, якого вони не знали «втрата». І тепер вони вчаться іншому слову «повага». Іноді вночі я все ще відчуваю їх. Не в моїй голові. А там, за бортом. Це вже не гул, не єдиний розум. Це шепіт. Мільярди тихих голосів. І тепер ми знаємо, що океан не мовчить. Він просто говорить мовою, яку ми тільки починаємо розуміти».