Глава 10: Жертва

Напруга на борту «Одіссея» стала густою, як вода в їхній фермі. Вона заповнила коридори, каюти, просочилася в металеві перегородки. Наступні два дні ніхто не торкався до «нектару». Голод повернувся, але тепер він був іншим - гострим, злим, підсиленим адреналіном і страхом. Вони повернулися до мізерних пайків консервів, і кожен прийом їжі проходив у гнітючій мовчанці, що переривалася лише звинувачувальними поглядами.

Корабель перетворився на два ворожі табори, розділені невидимою лінією фронту. Сергій і Павло облаштувалися в машинному відділенні. Вони демонстративно пили лише опріснену воду, відмовляючись від тієї, що була в загальних баках, наче боялися, що свідомість Океану може передаватися і через неї. З їхнього лігва доносився методичний стукіт металу.

Девід, навпаки, не відходив від лабораторії та ферми. Він став її вартовим, її жерцем. Він продовжував їсти зелену масу, але тепер робив це демонстративно, майже зухвало. Він стверджував, що намагається поглибити контакт, але всі розуміли, що це акт непокори. Його очі горіли ще яскравіше, але в їхній глибині з'явилося щось нелюдське, відчужене. Іноді він завмирав на півслові, прислухаючись до чогось, що чутно було лише йому.

Анна та Ірина опинилися на нічийній землі. Анна намагалася бути посередником, носила консерви Сергію, розмовляла з Девідом, але її слова тонули в прірві, що розділила команду. Вона відчувала себе дипломатом на порозі війни, де обидві сторони вже прийняли рішення.

Ірина майже не виходила з капітанського містка. Вона годинами сиділа в кріслі, дивлячись на безмежний, байдужий горизонт. Вона не спала. Вона думала. Вона зважувала життя і душі, виживання і людяність. Вона аналізувала ситуацію з холодною логікою вченого і відчувала її з відчаєм матері, що бачить, як її діти готові вбити один одного. І вона дійшла висновку. Страшного, неможливого, але єдино правильного в цій абсурдній системі координат.

Розв'язка настала на третій день. Вранці Сергій і Павло вийшли зі свого притулку. Сергій котив перед собою невеликий візок, на якому було змонтовано помпу, підключену до довгого шланга. Кінець шланга був опущений у відсік з брудною, маслянистою трюмною водою. Його намір був очевидний: він збирався не просто вилити ферму, а отруїти її, осквернити. Це був акт тотальної війни.

— Час закінчувати цей цирк — прохрипів він, зупинившись за кілька метрів від сяючих контейнерів.

Девід, який був на палубі, миттєво кинувся до них, знову заступаючи їх своїм тілом. «Я не дозволю!»

— Тоді мені доведеться пройти по тобі, хлопче — голос Сергія був спокійним і смертельно серйозним. Павло мовчки став поруч з ним, тримаючи в руках важкий металевий ключ, готовий до бійки.

Анна вибігла на палубу, почувши крики. Вона стала між ними, розкинувши руки.

—Припиніть! Будь ласка, припиніть! Ми ж не звірі!

—Вони вже нічого не чують, Анно — пролунав тихий голос.

На палубу вийшла Ірина. Вона була спокійною. Цей спокій був страшнішим за будь-які крики. Вона виглядала так, наче вже прийняла невідворотне. В її руках не було зброї. Вона просто йшла до них.

— Сергію — сказала вона, зупинившись. — Ти маєш рацію. Ми не можемо дозволити цій істоті поглинути нас. Ми маємо зберегти себе.

Сергій здивовано подивився на неї. Він очікував опору, а не згоди.

— Девіде — продовжила вона, повертаючись до нього. — Ти теж маєш рацію. Ми не маємо права знищувати унікальну форму життя, тим більше розумну, лише через наш страх.

Девід дивився на неї, не розуміючи.

— Але… це неможливо. Ці дві позиції несумісні.

— Так — кивнула Ірина. — Вони несумісні. Ваш конфлікт не має вирішення. Ви обидва захищаєте свою правду. І обидві правди є частиною того, що робить нас людьми: бажання жити і бажання пізнавати. Страх перед невідомим і тяга до нього.

Вона повільно підійшла до самого краю палуби, ставши спиною до ферми і обличчям до безкрайнього океану. Вітер тріпав її волосся.

— Ми поставили йому питання: «Що ти таке?» і воно відповіло, як уміло. Тепер воно ставить нам питання. Воно дивиться на нас, на наш маленький корабель, повний страху, гніву і суперечностей, і питає: «А що таке людина?». І ми маємо дати відповідь.

Вона обернулася і подивилася на кожного з них. Її погляд був прощальним.

— Сергію, ти хочеш довести, що людина - це воля, що здатна сказати «ні» навіть перед обличчям вічності. Девіде, ти хочеш показати, що людина - це розум, що готовий на все заради знання. Ви обидва хочете дати йому свою відповідь.

Вона знову повернулася до океану.

— Але є ще одна відповідь. Найважливіша.

Вона зробила глибокий вдих.

— Воно хоче діалогу. Воно хоче зрозуміти нас. Але воно не розуміє концепції особистості, індивідуальності. Воно не розуміє, що таке втрата. Воно не розуміє, що таке жертва.

Її голос звучав тепер не для них. Він був спрямований у глибину, у синю безодню.

— Ти хочеш зрозуміти, що таке людина? — голосно запитала вона, звертаючись до Океану. — Я покажу тобі. Людина - це не лише воля чи розум. Це здатність зробити вибір. Здатність віддати найцінніше своє єдине, унікальне життя заради інших. Заради ідеї. Заради миру.

Вона подивилася на свою команду.

— Живіть — прошепотіла вона.

І зробила крок.

Це було просто. Без крику, без вагань. Один крок у порожнечу.

Її тіло на мить зависло в повітрі, а потім зникло в синій воді. Сплеск пролунав напрочуд тихо, наче океан обережно прийняв її в свої обійми.

На палубі запанувала абсолютна, мертва тиша.

Сергій випустив з рук ручку візка. Помпа з гуркотом впала на палубу. Його обличчя скам'яніло, на ньому застиг вираз нерозуміння і жаху.

Девід дивився на місце, де щойно стояла Ірина, і його обличчя повільно спотворювалося від усвідомлення. Його велике відкриття, його контакт, його діалог все це призвело до цього.

Павло впав на коліна. Анна закрила рота рукою, стримуючи крик, що рвався зсередини.