Глава 9: Розкол

Жах був фізичним. Він осів у шлунках крижаним тягарем, змусив серця калатати в шаленому, рваному ритмі. Вони більше не дивилися один на одного. Їхні погляди були спрямовані всередину, на власні відчуття, намагаючись віднайти там межі свого «я», які, як їм тепер здавалося, розмивалися, наче піщаний замок під припливом.

Першим вибухнув Сергій. Його реакція була первісною, інстинктивною, як у тварини, що потрапила в пастку. Він кинувся до камбузу, схопив найбільший ніж, який зміг знайти, і з криком, повним люті й огиди, вибіг на кормову палубу.

— Я вб'ю її! — ревів він, і це «її» стосувалося не когось із команди, а сяючої, пульсуючої ферми. — Я вирву її з нашого корабля!

Павло, отямившись від ступору, кинувся за ним. Не для того, щоб допомогти, а щоб зупинити. Він схопив Сергія за плечі за мить до того, як той встиг всадити ніж у пластикову стінку першого контейнера.

— Сергію, стій! Подумай! — кричав Павло, намагаючись утримати інженера, що боровся в його руках. — Якщо ти це зробиш, ми знову будемо помирати з голоду!

— Краще здохнути з голоду, ніж стати його частиною! — хрипів Сергій, його обличчя було спотворене. — Це не їжа! Це отрута! Вона лізе в мозок! Пусти мене!

У цей час на палубу вибігли й інші. Девід, побачивши ніж у руці Сергія, кинувся до контейнерів і став перед ними, розкинувши руки, наче захищаючи дитину.

— Не смій! — крикнув він, і в його голосі звучав не лише страх, а й науковий гнів. — Ти не розумієш, що ти робиш! Це розумне життя! Ти збираєшся вчинити вбивство! Геноцид! Ми не маємо права!

— Вбивство? — істерично розсміявся Сергій, нарешті вирвавшись з рук Павла. — Воно вбиває нас! Воно пожирає наші душі, а ти називаєш це "розумним життям"? Ти збожеволів, Девіде! Ти продав нас усіх за своє велике відкриття!

Вони стояли один проти одного: Сергій з ножем, втілення первісного страху і бажання очиститися, і Девід, беззбройний, але рішучий, втілення наукової цікавості, що межувала з божевіллям. Між ними, в сяючих баках, повільно пульсувала причина їхнього конфлікту — спокійна, байдужа, нескінченно чужа.

— Досить! — голос Ірини пролунав як постріл. Він не був гучним, але в ньому була така крижана влада, що обидва чоловіки здригнулися і замовкли.

— Сергію, віддай ніж. Девіде, відійди від контейнерів. Всі. В кают-компанію. Негайно.

Вона говорила як капітан, що віддає останній наказ перед тим, як корабель піде на дно. І їй підкорилися.

Вони знову сиділи за тим самим столом, де кілька днів тому святкували свій порятунок. Але тепер атмосфера була отруєною. Вони дивилися один на одного з недовірою, з підозрою. Хто з них уже не зовсім людина? Чиї думки зараз належать Океану?

— Отже — почала Ірина, її голос був втомленим. — Ми маємо проблему. І ми вирішимо її як цивілізовані люди, а не як зграя звірів. Є дві позиції. Сергію, виклади свою. Без криків і погроз.

Сергій важко дихав, але намагався тримати себе в руках.

— Це просто — сказав він, рубаючи долонею повітря. — Ми маємо це знищити. Негайно. Вилити всю цю гидоту за борт. Розібрати ферму. Продезінфікувати все, до чого вона торкалася. І повернутися до того, з чого почали. До риболовлі. До жорсткої економії. До надії на порятунок. Так, ми будемо голодні. Так, можливо, ми помремо. Але ми помремо собою. Ми помремо людьми. Кожен день, що ми їмо… «це», ми втрачаємо себе. Воно переписує нас зсередини. Я не дозволю перетворити себе на маріонетку, на безтілесну клітину в якомусь болотяному мозку. Це не обговорюється.

Він сів, його позиція була ясна і непохитна.

— Девіде? — звернулася Ірина.

Девід підвівся. Він був блідим, але рішучим.

— Те, що пропонує Сергій - це варварство. Це реакція печерної людини на вогонь. Так, ми налякані. Те, що ми дізналися, руйнує всі наші уявлення про життя і свідомість. Але хіба це привід для знищення? Ми перші люди в історії, що встановили контакт з нелюдським, планетарним інтелектом! Це найвеличніша подія з часів виходу з Африки! А ми хочемо відповісти на це ножем і дезінфекцією?

Він обвів усіх поглядом.

— Ми не маємо права його знищувати. Ми маємо його вивчати. Спілкуватися. Ми помилилися, коли почали його їсти. Це була наша помилка, не його. Він відповів на наш запит так, як умів. Тепер ми маємо знайти інший спосіб. Створити мову. Налагодити діалог. Подумайте про знання, які ми можемо отримати! Про таємниці Всесвіту, які він може нам відкрити! Знищити його зараз - це як спалити Александрійську бібліотеку, тому що боїшся невідомих літер.

— А що, якщо в цій бібліотеці є лише одна книга, і в ній написано, як перетворити нас на добриво? — в'їдливо кинув Сергій.

— Це ризик, на який ми маємо піти! Заради всього людства! — палко відповів Девід.

— До біса людство! — вигукнув Сергій. — Я хочу врятувати себе!

Розкол став очевидним. Це була прірва між двома світоглядами.

— Павло? — запитала Ірина.

Моряк довго мовчав, дивлячись на свої мозолисті руки.

— Я… я з Сергієм, — нарешті сказав він. — Я простий чоловік. Я не розумію всіх цих ваших наукових штук. Але я відчуваю, коли щось неправильно. І це неправильно. Воно чуже. Воно холодне. Я хочу повернутися додому, до своєї дружини. Я хочу бути собою. Навіть якщо для цього доведеться голодувати.

Погляди звернулися до Анни. Вона сиділа, обхопивши себе руками. Її обличчя було обличчям людини, що бачить обидві сторони і страждає від цього.

— Я не знаю — прошепотіла вона. — Як літописець, я розумію, що Девід має рацію. Це унікальний момент в історії. Ми не можемо просто стерти його. Але… як людина… я відчуваю те саме, що й Сергій. Мені страшно. Мені страшно засинати. Мені страшно думати. Я відчуваю, як мої власні спогади стають… загальними. Наче їх показують у кіно для всіх. Я не хочу так жити.

Вона не стала на чийсь бік. Вона зависла посередині, втілюючи саму суть їхньої трагедії.

І тепер все залежало від Ірини. Чотири пари очей дивилися на неї, чекаючи на рішення. Вона була суддею, що має винести вирок, знаючи, що будь-який вирок буде смертним.