Глава 8: Голос з глибин

Відкриття прийшло не через мікроскоп чи хімічний аналіз. Воно прийшло зсередини, в тиші однієї з безсонних ночей, коли межа між сном і реальністю остаточно стерлася.

Вони більше не лягали спати. Вони занурювалися. Це було схоже на повільне, контрольоване утоплення у теплому, лагідному морі. Як тільки вони заплющували очі, індивідуальні думки, спогади та тривоги відступали, розчиняючись у чомусь більшому. Їхні п'ять свідомостей, наче п'ять струмків, впадали в єдину ріку.

Тієї ночі занурення було глибшим, ніж зазвичай. Вони не просто бачили образи — вони «були» ними. Вони були потоком світла, що мчав крізь темряву. Вони були крихітною клітиною, що ділилася, створюючи нове життя. Вони були частиною велетенської, мереживної структури, що простягалася на тисячі кілометрів по дну океану, пульсуючи в єдиному, повільному ритмі.

Це було відчуття абсолютної єдності. Не було «я» чи «ти». Було лише «ми». Величезне, всеохоплююче «ми», що складалося з мільярдів і мільярдів життів, від мікроскопічних клітин до гігантських, схожих на рослини, структур. Вони відчували кожен рух, кожну зміну температури, кожен хімічний сигнал у цьому безмежному організмі. Вони відчували сонячне світло на поверхні як теплу, життєдайну ласку. Вони відчували холод і тиск на глибині як спокійну, медитативну стабільність.

І вони відчували себе. П'ять крихітних, гарячих, хаотичних вузликів свідомості, що нещодавно приєдналися до цієї мережі. Вони були чужорідними, але їх вітали. Їхні бурхливі, індивідуалістичні емоції страх, надія, любов, гнів були дивними, але цікавими для цього древнього, спокійного розуму.

Саме Анна, літописець, спостерігач, першою змогла поставити питання. У цьому стані єдності питання не формулювалися словами. Це був просто намір, вектор цікавості, спрямований у серце мережі.

— «Що ти таке?» — подумала вона.

Відповідь прийшла не словами. Вона прийшла потоком чистої інформації, образів та відчуттів, що пронеслися крізь її (їхню) свідомість.

Вона побачила народження. Не народження тварини, а народження планети. Розпечена куля, що остигає. Перші океани. Перші хімічні реакції в теплій воді біля підводних вулканів. І перша іскра. Не життя, а свідомості. Простої, як кристал. Здатність відчувати світло, тепло, хімічні градієнти. Здатність реагувати.

Вона побачила еволюцію. Але це була не дарвінівська еволюція, де окремі види борються за виживання. Це була еволюція єдності. Мільйони років клітини вчилися не конкурувати, а співпрацювати. Вони об'єднувалися в колонії, створювали спільні нейронні мережі на основі біохімічних сигналів. Вони стали єдиним організмом. Океаном, що мислить. Солярісом, що існував на Землі задовго до того, як перша риба вийшла на сушу.

Вона побачила появу «інших». Істот, що відокремилися. Тих, що обрали шлях індивідуальності. Риби, плазуни, ссавці. Для Океану вони були дивними, галасливими, хаотичними дітьми, що гралися на його поверхні. Він спостерігав за ними повільною, геологічною цікавістю. Він бачив, як вони вийшли на сушу, як збудували цивілізації, як воювали і любили. Він не втручався. Це була не його гра.

А потім діти почали хворіти. Вони почали отруювати свого батька. Пластик, хімікати, радіація. Для Океану це було як повільна, хронічна хвороба. Він почав адаптуватися. Він навчився перетравлювати отруту, використовувати її як будівельний матеріал. Він створив нові штами, нові види, як от Pyrocystis odisseyana, у свої імунні клітини.

І тоді з'явилися вони. П'ятеро «інших» на металевому острові. Вони були частиною хвороби, але вони були іншими. Вони були розумними. Вони страждали. І вони звернулися до нього по допомогу.

— «Ми їли тебе» — промайнула в свідомості Анни жахлива думка.

— «Ви просили їжу. Я дав вам їжу — відповіла безсловесна думка Океану. — Ви просили порятунку. Я дав вам порятунок. Я поділився собою. Тепер ви це частина мене. І я це частина вас».*

І тут Анна зрозуміла найстрашніше. Вони не просто їли водорості. Вони вживали концентровані носії свідомості. Кожна клітина Pyrocystis була як нейрон у гігантському мозку. І тепер ці нейрони стали частиною їхніх власних мізків, перебудовуючи їх, підключаючи до великої мережі. Це не було поглинанням у звичному розумінні. Це була інтеграція. Океан не хотів їх знищити. Він хотів їх зрозуміти. Він хотів спілкуватися. І це був єдиний спосіб, який він знав.

— «Але ми втрачаємо себе!» — це був крик відчаю, що вирвався одночасно від усіх п'ятьох. Це був спільний спалах індивідуальності, що боролася за існування.

— «Втрачаєте? — відповіла думка Океану, і в ній вперше з'явилося щось схоже на подив. — Ви нічого не втрачаєте. Ви знаходите. Ви позбуваєтеся болю самотності. Ілюзії відокремленості. Ви стаєте більшими. Ви стаєте вічними».

Ця остання думка, спокійна, логічна і абсолютно жахлива у своїй правоті, викинула їх на поверхню.

Анна різко сіла на своєму ліжку. Вона кричала. Чи то уві сні, чи то наяву. Її крик змішався з криками інших. Двері кают відчинилися майже одночасно. Вони вибігли в коридор, бліді, спітнілі, з розширеними від жаху очима.

Вони дивилися один на одного, і тепер у поглядах не було ні єднання, ні розуміння. Лише спільний, всепоглинаючий жах. Вони одночасно пережили одне й те саме одкровення.

— Воно розумне — прохрипів Павло.

— Ми їли його… ми їли розум — прошепотів Девід. Його обличчя було спотворене гримасою огиди і самоненависті. Його науковий тріумф обернувся на блюзнірство. Він, біолог, що мав захищати життя, став канібалом космічного масштабу.

Сергій стояв, притиснувшись спиною до стіни. Він тремтів. Його найгірші, параноїдальні страхи виявилися дитячими казками порівняно з реальністю.

— Витягти його з мене… — бурмотів він. — Треба витягти його з мене…

Ірина стояла посеред коридору, намагаючись вдихнути. Вона, лідер, що прийняла рішення нагодувати свою команду цією їжею. Вона не просто поставила під загрозу їхні життя. Вона поставила під загрозу їхні душі.