Глава 7: Тривожні знаки

Перші кілька днів після «бенкету» були схожі на медовий місяць. Голод, що був постійним, виснажливим фоном їхнього існування, зник. Його замінила приємна ситість і, що більш важливо, енергія. Рухи стали швидшими, думки яснішими. Вони почали регулярно збирати «врожай», і зелена паста, яку вони тепер жартома називали «океанським нектаром», стала основою їхнього раціону.

Атмосфера на борту змінилася до невпізнання. Повернувся сміх. Сергій перестав бурчати і навіть насвистував під ніс, лагодячи якусь дрібницю. Павло знову почав тренуватися на палубі, віджимаючись і підтягуючись на всьому, що було для цього придатне. Девід та Анна майже повністю повернулися до своїх наукових досліджень, аналізуючи властивості їхньої диво-їжі та плануючи майбутні статті для наукових журналів. Вони вже не просто виживали, вони жили.

Ірина відчувала величезне полегшення. Тягар відповідальності, що ледь не розчавив її, став легшим. Вона знову бачила перед собою не приречених на смерть в'язнів океану, а свою команду розумних, сильних, винахідливих людей. Її рішення ризикнути виправдало себе.

Але саме вона першою помітила дивні речі. Спочатку це були дрібниці, які легко було списати на наслідки тривалого стресу та недоїдання.

Все почалося зі снів.

Раніше їхні сни, якщо вони взагалі були, являли собою уривчасті, тривожні кошмари: безкраї пустелі, порожні тарілки, обличчя рідних, що мовчки звинувачували їх. Тепер сни змінилися. Вони стали неймовірно яскравими, насиченими, майже гіперреалістичними. І дивно схожими.

Одного ранку за сніданком Анна розповідала, що їй всю ніч снилося, ніби вона плаває глибоко під водою, але може дихати.

— Все було підсвічене таким м'яким, зеленим світлом, — ділилася вона — і я відчувала рух води, кожну течію, кожну вібрацію. Це було так… спокійно.

Павло, що сидів навпроти, раптом підняв голову.

— Зелене світло? — перепитав він. — Дивно. Мені теж снилося щось схоже. Тільки я не плавав, а ніби летів над якимось підводним лісом, що світився.

Девід, який до цього мовчки їв, відклав ложку.

— Мені снилося, що я чую музику. Не мелодію, а… ритм. Як повільний, глибокий пульс, що йшов звідусіль.

Вони подивилися один на одного. Це було дивним збігом, але не більше. Ірина, яка теж бачила уві сні зелене сяйво, промовчала, списавши все на колективну підсвідомість. Вони цілими днями дивилися на свою зелену ферму не дивно, що вона просочилася в їхні сни.

Але з кожною ніччю сни ставали все більш інтенсивними і все більш синхронізованими. Вони почали бачити уві сні одні й ті самі образи: велетенські мереживні структури, схожі на колонії коралів, що тягнулися на кілометри; потоки світла, що переносили інформацію, як оптоволокно; відчуття присутності чогось величезного, древнього і спокійного. Вони прокидалися з відчуттям, ніби щойно повернулися з далекої подорожі, і з дивним почуттям єднання, яке не могли пояснити.

Потім з'явилися зміни у сприйнятті. Їхні почуття загострилися. Вони почали чути найтихіші звуки: скрип перегородок у глибині судна, далекий крик альбатроса, плескіт риби за бортом, який раніше був би нечутним. Їхній зір став гострішим. Вони могли розрізнити найдрібніші деталі на горизонті.

Одного разу Сергій, який працював на палубі, раптом завмер і підняв голову.

— Дощ буде — сказав він.

Небо було абсолютно чистим.

— Звідки ти знаєш? — здивувалася Анна.

— Запахло, — відповів він. — Повітря стало іншим.

Через годину налетіла коротка, але сильна злива.

Вони почали розуміти один одного без слів. Ірина тільки-но збиралася попросити Павла перевірити кріплення, як він уже йшов до неї з інструментами. Анна знала, який саме зразок потрібен Девіду, ще до того, як він відкривав рота. Це було схоже на ідеальну командну роботу, доведену до абсурду. Здавалося, між ними виник невидимий зв'язок, що дозволяв передбачати думки та наміри один одного.

Спочатку це захоплювало. Вони відчували себе надлюдьми, новою ланкою еволюції. Девід був у захваті. Він висунув теорію, що Pyrocystis містить унікальні нейростимулятори, які оптимізують роботу мозку та сенсорної системи.

— Ми не просто їмо! — пояснював він збуджено. — Ми асимілюємо! Ми вбудовуємо в себе властивості цієї унікальної форми життя! Це симбіоз на абсолютно новому рівні!

Але Ірину це лякало. Вона була біологом. І вона знала, що у природи немає нічого безкоштовного. За кожну адаптацію, за кожну нову здатність доводиться платити. Якою буде їхня ціна?

Тривога наростала. Відчуття єднання, яке спочатку здавалося приємним, почало обтяжувати. Зникало особисте. Іноді, розмовляючи з кимось, Ірина ловила себе на тому, що знає, що співрозмовник скаже далі, і це дратувало. Зникали приватні думки, таємниці. Вони ставали прозорими один для одного. Їхні свідомості, їхні особистості почали повільно, але невблаганно зливатися в щось єдине.

Найбільше це лякало Сергія. Він, за своєю природою, був одинаком, індивідуалістом. І це вторгнення в його внутрішній світ було для нього нестерпним.

— Воно лізе мені в голову, — поскаржився він одного вечора Ірині, коли вони залишилися наодинці. — Ця зелена гидота. Я чую ваші думки. Не слова, а… наче відлуння. Я знаю, що Анна хвилюється за свою матір. Знаю, що Павло мріє відкрити свій бар. Я не хочу цього знати! Я хочу, щоб у моїй голові був тільки я!

Він був наляканий. Його цинізм був бронею, а тепер ця броня розчинялася.

Останньою краплею став інцидент з Анною. Вона вела свій щоденник, записуючи все, що відбувалося. Одного разу вона сиділа у своїй каюті і детально описувала свої страхи, свою тривогу щодо їхнього майбутнього, свою невпевненість у правильності рішень Ірини. Це були її особисті, потаємні думки.

Раптом в інтеркомі пролунав голос Ірини. Тихий і втомлений.

— Анно — сказала вона. — Не хвилюйся. Я теж боюся. Але ми впораємося.

Анна похолола. Вона не говорила вголос. Вона просто думала. Ірина не могла цього чути. Але вона почула.