Глава 6: Неочікуваний врожай

Сяйво посилювалося з кожною ніччю. Те, що починалося як ледь помітне мерехтіння, перетворилося на впевнене, пульсуюче світло. Шість контейнерів на кормовій палубі стали шістьма живими ліхтарями, що відкидали на перегородки м'які зелені тіні. Для команди «Одіссея» це нічне видовище стало новим ритуалом. Вони збиралися на палубі після мізерної вечері, не змовляючись, і мовчки дивилися на свою ферму. Це заспокоювало. Це давало надію.

Вдень вода в баках змінювалася ще драматичніше. Вона втратила свою прозорість, перетворюючись спочатку на каламутну зеленувату рідину, а потім на густий, непроглядний бульйон, схожий на свіжий шпинатний смузі. Девід був у стані перманентного наукового екстазу. Він постійно брав проби, вимірював щільність, аналізував хімічний склад.

— Неймовірно! — вигукував він, показуючи Анні показники на планшеті. — Швидкість росту перевищує мої найсміливіші прогнози в п'ять разів! Це не просто фотосинтез. Вони поглинають органіку з води з ефективністю, якої я ніколи не бачив. Це ідеальна біологічна машина!

Навіть Сергій, спостерігаючи за цим буйством життя, змінив свій тон. Його знущальний скепсис поступився місцем професійній повазі інженера до системи, що бездоганно працює. Він регулярно перевіряв помпу, чистив фільтри і навіть з власної ініціативи змайстрував з підручних матеріалів просту систему для перемішування води в баках, щоб забезпечити рівномірний доступ до світла.

— Воно живе, хай йому грець — пробурмотів він одного разу, дивлячись, як зелена маса повільно коливається в контейнері. Це була найвища похвала, на яку він був здатний.

На п'ятий день після «посіву» Девід зробив оголошення.

— Час — сказав він під час ранкового збору. Його обличчя було серйозним, але очі горіли. — Біомаса досягла оптимальної щільності. Ми можемо збирати перший врожай.

Повітря знову наелектризувалося. Період спільної роботи скінчився. Настав час для найнебезпечнішого етапу перевірки.

Процедура була схожа на хірургічну операцію. Девід ретельно вимив руки спиртом. Сергій подав йому спеціальний черпак з довгою ручкою, який він теж продезінфікував. Під пильними поглядами всієї команди Девід занурив черпак у перший бак і повільно витягнув його.

На світ з'явилася густа, драглиста маса, схожа на темно-зелений мед або концентровану пасту з водоростей. Вона не розтікалася, а тримала форму, злегка тремтячи. Запах був несподівано приємним, свіжий, трохи солодкуватий, з нотками озону та морської солі. Ніяких ознак гниття чи розпаду.

Девід переклав невелику кількість, приблизно одну столову ложку, в стерильну металеву миску. Решту він помістив у контейнер для аналізів. Всі мовчки перейшли до кают-компанії. Миска стояла в центрі столу, як якийсь язичницький ідол.

— Отже — голос Ірини був рівним, але всі відчували напругу. — Девіде, ти впевнений?

— Так, — відповів він, не вагаючись. Він дивився на зелену масу з ніжністю, як батько на свою дитину. — Всі аналізи чисті. Жодних відомих токсинів, жодних патогенних бактерій. Це чиста біомаса.

— Але є невідомі — тихо зауважила Анна.

— Тому я тут — сказав Девід.

Він взяв маленьку ложечку. Його рука ледь помітно тремтіла, і він на мить стиснув кулак, щоб вгамувати тремтіння. Потім зачерпнув крихітну порцію, меншу за ніготь на мізинці. Всі затамували подих. Сергій нахилився вперед, його обличчя було кам'яним. Ірина дивилася на Девіда з сумішшю страху і професійного інтересу.

Девід підніс ложку до рота і поклав зелену масу на язик. Він заплющив очі, намагаючись розібрати смак.

— Ну що? — не витримав Павло.

Девід розплющив очі. В них був подив.

—Дивно... — промовив він. — Смак... як у моря, але... солодкий. І трохи... пряний. Не схоже ні на що. Неприємних відчуттів немає.

Він проковтнув.

— Тепер чекаємо, — оголосила Ірина. — Девіде, ти залишаєшся в своїй каюті. Повна ізоляція. Кожні дві години звіт про самопочуття по інтеркому. Якщо відчуєш найменші зміни, нудоту, запаморочення, біль негайно повідомляй. Всім іншим триматися від нього на відстані.

Наступні двадцять чотири години були найдовшими в їхньому житті. Судно знову занурилося в тишу, але тепер це була тиша напруженого очікування. Девід, зачинений у своїй каюті, поводився як справжній вчений. Він методично записував свої показники: пульс, тиск, температуру. Він не відчував нічого незвичного. Навпаки, через кілька годин він помітив, що слабкість, яка стала його постійним супутником, почала відступати. З'явилася дивна ясність у думках.

Решта команди переживала це по-своєму. Ірина не могла всидіти на місці, постійно переходячи з містка до лабораторії. Анна намагалася читати, але її погляд був порожнім. Сергій з подвоєною енергією копався в генераторі, створюючи гучний шум, щоб заглушити власні думки.

Коли двадцять чотири години минули, Ірина викликала Девіда по інтеркому.

— Як ти?

— Я... почуваюся чудово — відповів він, і в його голосі звучав щирий подив. — Краще, ніж за останні два тижні. Голод майже не відчувається. І в мене повно енергії.

Двері його каюти відчинилися. На порозі стояв Девід. Він справді виглядав краще. Його очі блищали, а на щоках навіть з'явився легкий рум'янець.

Полегшення було майже фізично відчутним. Анна розплакалася. Павло голосно засміявся. Навіть Сергій дозволив собі криву посмішку.

—Воно не вбило тебе, хлопче. Вже добре — пробурчав він.

Того вечора вони влаштували бенкет. Це слово здавалося смішним в їхній ситуації, але відчуття було саме таким. Ірина дозволила зібрати цілу миску зеленої маси. Вони розділили її на п'ять рівних порцій. Це була перша повноцінна їжа за багато днів.

Вони їли повільно, смакуючи кожен шматочок. Смак був дивним, незвичним, але відчуття, як тепла, поживна маса наповнює шлунок, було неймовірним. Це було відчуття життя.

І вперше за довгий час вони розмовляли. Сміялися. Згадували дім, улюблені страви, смішні випадки. Голод відступив, і разом з ним відступив і страх. Вони перемогли. Вони обдурили долю. Вони сиділи в металевій коробці посеред безмежного океану, але вони були живі, ситі, і вони зробили це самі.