Глава 5: Лабораторія на воді

Наступний ранок був іншим. Повітря на "Одіссеї" все ще було важким і солоним, але з нього зникла нотка безнадійної приреченості. Її замінило щось інше — крихке, нервове, але живе. Це було очікування. Вперше за довгі дні вони чекали не на порятунок чи смерть, а на результат власних дій.

Робота почалася одразу після мізерного сніданку. Ірина, як і обіцяла, взяла керівництво у свої руки, перетворивши кают-компанію на імпровізований штаб. На великому столі, де ще нещодавно панувала апатія, тепер лежали розгорнуті технічні схеми судна, які приніс Павло.

— Місце, — сказала Ірина, вказуючи на схему палуби. — Нам потрібне місце, захищене від вітру, але з максимальним доступом до сонячного світла. І близько до джерела енергії.

— Кормова палуба, за надбудовою, — одразу відповів Павло. — Там є невеликий закритий майданчик, де ми зберігали обладнання. Він захищений з трьох боків. І там є вихід аварійної електромережі.

— Добре, — кивнула Ірина. — Сергію, Девіде, йдіть туди. Оцініть простір. Девіде, тобі потрібні контейнери. Сергію, тобі — доступ до води та енергії. Подумайте, як це поєднати. Анно, ти йдеш з ними. Твоє завдання — повний опис. Кожен гвинтик, кожен кабель, який ми використаємо. Ми маємо знати, з чого ми це збудували, якщо доведеться розбирати чи ремонтувати.

Команда розбилася на групи, і судно, що досі було їхньою в'язницею, почало перетворюватися на майстерню. Почалося велике полювання на ресурси. Девід, окрилений можливістю втілити свою ідею, бігав по лабораторії, як дитина в магазині іграшок. Він збирав полікарбонатні контейнери, колби, шланги, фільтри — все, що могло стати частиною його фотобіореактора. Його очі горіли, і він майже не помічав слабкості від голоду.

Сергій, навпаки, рухався повільно, методично. Його скепсис нікуди не зник, але він перетворився на професійну прискіпливість. Він оглядав кожен предмет, який пропонував Девід, крутив його в руках, стукав по ньому кісточками пальців, бурмочучи собі під ніс: «Це трісне... цей пластик не витримає сонця... тут потрібен інший діаметр...» Він був втіленням реальності, що стримувала політ фантазії Девіда. І, як не дивно, цей дивний дует почав працювати.

— Мені потрібна помпа, щоб закачувати воду, — казав Девід.

— Основні не працюють, — відповідав Сергій. — Але є одна в системі пожежогасіння. Малопотужна. Якщо я її перемкну, доведеться тягнути двадцять метрів кабелю. І якщо щось загориться, гасити будемо відрами.

— Нам потрібна їжа, а не пожежна безпека, — наполягав Девід.

— Ми помремо від голоду за два тижні. Від пожежі — за п'ять хвилин, — парирував Сергій.

— Досить! — втручалася Ірина, яка підійшла до них. — Сергію, чи можеш ти встановити її так, щоб можна було швидко перемкнути назад у разі потреби?

Сергій замислювався, чухаючи потилицю. — Можна. Якщо поставити тут два вентилі. Але це зайва робота.

— Роби — коротко наказувала Ірина.

І він робив. Бурчав, лаявся на «божевільних вчених», але робив. Його руки, звиклі до важких механізмів, тепер з дивовижною точністю з'єднували тонкі трубки, паяли контакти, вирізали отвори. Він конструював. І в цьому процесі його роздратування почало поступатися місцем професійній гордості. Він не просто виконував накази, він вирішував інженерну задачу. Складну, нестандартну. І це йому подобалося, хоч він ніколи б у цьому не зізнався.

Анна та Павло стали їхніми руками. Вони тягали контейнери, розмотували кабелі, мили й дезінфікували все спиртом, який знайшли в медичній аптечці. Анна, як і було наказано, скрупульозно занотовувала все у свій планшет, створюючи детальну схему їхньої «ферми». Вона розуміла, що якщо вони виживуть, цей документ може стати найважливішим у її житті.

Через два дні важкої праці їхня конструкція почала набувати форми. На захищеному майданчику кормової палуби стояла батарея з шести великих прозорих баків, з'єднаних між собою системою шлангів. Над ними Сергій змонтував панель зі світлодіодними лампами, витягнутими з аварійних ліхтарів. Маленька помпа була підключена до шланга, що звисав за борт. Все було готове до першого «посіву».

Цей момент настав на заході сонця. Вся команда зібралася біля свого творіння. Повітря було насичене очікуванням. Девід тримав у руках невелику колбу. Це була «закваска» — перший зразок води, який він відібрав і відфільтрував, залишивши лише концентровану культуру Pyrocystis odisseyana.

— Сергію, вмикай — тихо сказала Ірина.

Сергій клацнув перемикачем. Почулося тихе дзижчання, і помпа почала свою роботу. Зі шланга в перший бак полилася темно-синя океанська вода. Коли всі шість контейнерів були заповнені, Сергій вимкнув помпу.

Настала черга Девіда. Він підійшов до першого бака і обережно, наче вливаючи ліки хворій дитині, вилив вміст своєї колби у воду. Зеленувата хмарка повільно розчинилася в темній товщі.

— Все, — прошепотів він. — Тепер чекаємо.

І вони почали чекати. Але це було зовсім інше очікування. Воно було активним. Кожні кілька годин Девід брав зразки, аналізував їх під мікроскопом, щось записував. Сергій перевіряв помпу та генератор. Анна оновлювала протокол. Навіть Павло знайшов собі заняття — він сплів з мотузок сітку, щоб накрити баки на випадок шторму.

Вони знову стали командою. Не через накази, а через спільну мету. Повернулися розмови. Тихі, обережні. Вони не говорили про порятунок. Вони говорили про щільність біомаси, про рівень pH, про спектр світла. Їхній маленький науковий проект став центром їхнього всесвіту. Він давав їм те, що було важливіше за їжу — він давав їм сенс.

Ірина спостерігала за цим з тихою радістю і тривогою. Вона бачила, як ожили її люди. Бачила, як повернувся блиск в очі Анни, як зникла похмура маска з обличчя Сергія, поступившись місцем зосередженій роботі. Ферма працювала, навіть якщо ще не давала їжі. Вона працювала як психотерапія. Але Ірина також розуміла, що тепер ставки ще вищі. Якщо експеримент провалиться, якщо водорості не виростуть, удар буде вдесятеро сильнішим. Це вб'є не просто тіла, це вб'є останню надію.