Глава 4: Іскра надії

Ідея Девіда, кинута в густу, задушливу атмосферу кают-компанії, не вибухнула феєрверком. Вона впала, як камінь у стоячу воду, створюючи ледь помітні кола, що повільно розходилися і торкалися кожного. Першою реакцією була тиша. Оглушлива, недовірлива тиша, в якій було чути, як потріскує самотня аварійна лампа.

Першим її порушив, звісно, Сергій. Він видав короткий, уривчастий смішок — звук, позбавлений веселощів, схожий на скрегіт іржавого металу.

— Вирощувати... — процідив він, дивлячись на Девіда так, ніби той щойно запропонував побудувати ракету з консервних банок. — Вирощувати болотну твань. Ти серйозно? Ми що, будемо гратися в Бога з калюжною водою, поки наші шлунки прилипають до хребта? Ти з глузду з'їхав, хлопче.

Він сперся на стіл, його кісточки пальців побіліли.

— Давай, розкажи мені, генію. Де ми візьмемо контейнери? Де ми візьмемо енергію для твоїх ламп? Хто дасть гарантію, що ця гидота не отруйна? Що ми не помремо в муках через три години після того, як скуштуємо твій "урожай"? У нас є рибальські снасті. Давайте робити те, що люди робили тисячі років — ловити рибу!

— Ми намагалися ловити рибу, Сергію! — голос Девіда тремтів від пристрасті, а не від слабкості. — Цілий тиждень! І що ми зловили? Одну рибину, розміром з мою долоню! Тут немає риби! Екосистема зламана, ти розумієш? Великої риби немає, вона або вимерла, або пішла звідси. Все, що залишилося — це цей... первісний бульйон. Це новий харчовий ланцюг. І ми або адаптуємося до нього, або станемо його частиною — як трупи на дні!

Павло, мовчазний і практичний моряк, переводив погляд з одного на іншого. Він не був ученим. Він мислив категоріями вузлів, миль та тиску в системі. Ідея Девіда звучала для нього як інопланетна мова. Він чекав. Чекав, що скаже Ірина. Вона була для нього авторитетом, останньою інстанцією.

Анна, навпаки, вхопилася за саму суть ідеї. Її розум літописця і вченого побачив і неймовірні можливості, і жахливі ризики.

— Але що це за організми, Девіде? — тихо запитала вона. — Ти впевнений у їхній природі? Що, якщо їхня швидка реплікація — це аномалія, викликана невідомим фактором? Що, якщо, вживаючи їх, ми впустимо цей фактор у себе? Ми станемо піддослідними у власному експерименті.

Девід очікував цього питання. Він був готовий. Він підключив свій планшет до великого монітора на стіні, який вони іноді використовували для презентацій. На екрані з'явилося збільшене зображення зеленої клітини, що ледь помітно пульсувала внутрішнім світлом.

— Я назвав його Pyrocystis odisseyana, — сказав він, і в його голосі з'явилася гордість першовідкривача. — На честь нашого корабля. Це різновид дінофлагелятів, але з кількома... унікальними особливостями. По-перше, неймовірна стійкість до токсинів. Схоже, він не просто виживає серед мікропластику, а використовує продукти його розпаду як каталізатор для фотосинтезу. По-друге, швидкість поділу, про яку я говорив. І по-третє, — він збільшив зображення, — ось це. Біолюмінесценція. Він виробляє власне світло. Це ключ.

Він почав ходити по каюті, його слабкість зникла, замінена гарячковою енергією. Він викладав свій план, і це вже не було схоже на марення божевільного. Це була струнка, хоч і ризикована, наукова гіпотеза.

— Контейнери, — він махнув рукою в бік лабораторії. — У нас десятки порожніх полікарбонатних баків для зразків води. Вони прозорі, міцні. Ми можемо з'єднати їх у батарею. Можемо навіть використати один з надувних рятувальних плотів, перевернувши його і накривши прозорою плівкою. Створити мілководну теплицю.

— Поживні речовини, — він вказав на ілюмінатор. — Вони за бортом. Нам просто потрібно закачувати воду. Вона вже насичена всім необхідним.

— Світло, — він подивився прямо на Сергія. — Ось тут мені потрібен ти. Я знаю, енергії мало. Але нам не потрібна велика потужність. Світлодіодні лампи з аварійних комплектів. Ми можемо створити замкнений цикл. Вдень — сонце. Вночі — кілька годин світла від генератора. *Pyrocystis* сам виробляє світло. Можливо, при достатній щільності біомаси вони будуть стимулювати один одного. Це буде самодостатній фотобіореактор! Це набагато ефективніше використання енергії, ніж спроби розіслати SOS, який ніхто не почує!

— А отрута? — не здавався Сергій, хоча в його голосі вже було менше знущання і більше роздратованого інтересу. — Як ти перевіриш, що ми не отруїмося?

Девід зупинився і подивився на кожного з них. Його погляд був серйозним і важким.

— Я перевірю. На собі. Коли ми зберемо перший "урожай", я візьму мінімальну дозу. І буду чекати. Двадцять чотири години. Якщо зі мною все буде гаразд, ми збільшимо дозу. Це єдиний спосіб.

Це був його козир. Готовність поставити на кін власне життя.

Запанувала напружена тиша. Тепер це був не просто спір. Це був вибір між двома шляхами, кожен з яких міг вести до смерті. Шлях Сергія — повільне згасання, розтягнуте в часі, з примарною надією на порятунок ззовні. Шлях Девіда — стрибок у невідомість. Швидкий порятунок або швидка смерть.

Ірина слухала, її обличчя було як маска. Вона зважувала кожне слово. Вона була вченим, і розум Девіда захоплював її. Це була елегантна, красива ідея. Але вона була лідером, і на її плечах лежала відповідальність. Вона бачила перед собою не просто членів екіпажу. Вона бачила втомленого, розлюченого Сергія, який просто хотів вижити. Бачила налякану, але рішучу Анну, яка думала про наслідки. Бачила молодого, наївного Павла, який довірив їй своє життя. І бачила Девіда, що горів своєю ідеєю, готовий на все заради неї.

Вона заплющила очі. На мить. Уявила собі ще один тиждень. Ще більш запалі щоки. Ще більш повільні рухи. Ще більш порожні погляди. Уявила день, коли вона змушена буде сказати, що води більше немає.

Ірина розплющила очі. Її рішення було прийнято. Це не було тріумфальним, героїчним моментом. Це було тихо, важко і страшно.

— Ми спробуємо, — промовила вона.

Сергій хотів щось заперечити, але вона підняла руку, зупиняючи його.