Глава 3: Перший голод

Минув тиждень. Сім днів. Сто шістдесят вісім годин. Десять тисяч вісімдесят хвилин. Анна почала рахувати. Час, що раніше був розбитий на робочі зміни, експерименти та прийоми їжі, тепер перетворився на тягучу, однорідну масу, яку можна було виміряти лише сходом і заходом сонця. Сонце стало їхнім ворогом і єдиним орієнтиром. Воно невблаганно піднімалося з-за ідеально рівного горизонту, нагрівало металеву палубу до температури пательні, витягувало дорогоцінну вологу з їхніх тіл і так само невблаганно пірнало в океан, залишаючи їх у холодній темряві, наодинці з зірками, що здавалися байдужими й далекими.

Їхній день тепер підкорявся новому, жорстокому ритму, встановленому Іриною. Ритму виживання. Підйом з першими променями. Роздача денної норми води — чотириста мілілітрів на кожного, половина вранці, половина ввечері. Ця процедура перетворилася на священний ритуал. Ірина сама відміряла кожну порцію, і ніхто не наважувався її квапити. Вони пили маленькими, жадібними ковтками, намагаючись розтягнути відчуття вологи в роті.

Сніданок складався з половини банки консервованої квасолі або трьох галет. Обід пропускали. Вечеря була такою ж. Їли мовчки. Звук ложки, що шкребе по металу, здавався непристойно гучним у гнітючій тиші. Розмови зникли. Про що говорити, коли єдина тема, що займала всі думки, була під забороною? Їжа. Спогади про неї стали формою тортур. Анна ловила себе на тому, що подумки готує борщ, відчуваючи аромат буряка та часнику. Павло одного разу вночі крізь сон детально описував смак бабусиних пирогів. Девід зізнався, що готовий віддати Нобелівську премію за шматок піци. Лише Сергій похмуро мовчав, але його запалі очі та постійне потирання живота говорили голосніше за будь-які слова.

Голод був не просто відчуттям порожнечі у шлунку. Він був туманом, що застилав свідомість. З'явилася апатія, слабкість. Будь-який рух вимагав свідомого зусилля. Ірина змушувала всіх робити хоча б мінімальну зарядку, щоб м'язи не атрофувалися, але її накази виконували мляво, без ентузіазму.

Єдиним, хто працював, не покладаючи рук, був Сергій. Йому вдалося частково реанімувати аварійний генератор. Він запускав його двічі на добу, по годині. Цього вистачало, щоб опріснювач води, що працював на зворотньому осмосі, видавав кілька десятків літрів прісної води, поповнюючи їхні мізерні запаси, і щоб зарядити акумулятори для освітлення. Сергій став божеством енергії. Він годинами копався в нутрощах корабля, лаявся, щось прикручував, і його роздратування було єдиною ознакою того, що життя на "Одіссеї" ще не згасло остаточно.

Але саме його робота стала джерелом першого серйозного конфлікту.

Це сталося на восьмий день. Увечері, під час роздачі води, Сергій простягнув свою флягу і, коли Ірина наповнила її, несподівано сказав:

— Мені потрібно більше.

Ірина підняла на нього втомлені очі.

— Норма однакова для всіх, Сергію. Ти знаєш правила.

— Я не сиджу цілий день, дивлячись на океан, — процідив він крізь зуби. — Я працюю. Я втрачаю більше рідини. Якщо я звалюся, цей ваш опріснювач перетвориться на купу металу, і ми всі пересохнемо за три дні. Це проста фізика, професорко.

В його голосі не було прохання, лише вимога. Девід та Анна завмерли. Це було перше відкрите порушення дисципліни.

— Ми всі на межі, — спокійно відповіла Ірина, хоча всередині в неї все похололо. Вона не могла поступитися. Це був би початок кінця. — Я розумію твою логіку. Але якщо ми почнемо робити винятки, наша система розвалиться. Сьогодні ти, завтра хтось інший знайде причину, чому йому потрібно більше. Ми команда. І правила одні для всіх.

— Яка, в біса, команда? — вибухнув Сергій. — Команда була, коли ми йшли за графіком і отримували зарплату! А зараз є п'ятеро людей, що повільно подихають у металевій банці! І деякі з них працюють, щоб інші могли довше протриматися! Він обвів поглядом присутніх. — Чи не так? Хтось тут, окрім мене, зробив хоч щось корисне за останній тиждень?

— Сергію, припини, — тихо сказала Анна.

Але його вже було не спинити. Злість, що накопичувалася в ньому, страх і голод знайшли вихід. Він втупився поглядом в Ірину.

— Це ти в усьому винна. Це була твоя експедиція. Твоє рішення йти в цей проклятий "суп". Ти — капітан. Ти мала передбачити. Мала мати план "Б". А який у нас був план? Сидіти і чекати, поки шторм мине? Геніально! Тепер ми тут, загублені, без зв'язку, і єдине, що ти можеш запропонувати — це чесно ділити крихти, що залишилися від твоєї безвідповідальності!

Кожне слово було як ляпас. Ірина зблідла, але не відвела погляду. Вона розуміла, що говорить не стільки Сергій, скільки його відчай.

— Ти маєш право на свою думку, — промовила вона рівним голосом. — Але звинувачення нікому не допоможуть. Зараз у нас є лише одне завдання — вижити. І ми зробимо це, тільки якщо будемо діяти разом.

— Разом? — гірко посміхнувся Сергій. — Я подивлюся, як ми будемо діяти разом, коли закінчиться їжа. Він різко розвернувся і пішов, гримнувши дверима своєї каюти.

Після цього інциденту атмосфера на судні стала ще більш гнітючою. Невидимі стіни виросли між членами екіпажу. Розкол почався.

І лише одна людина, здавалося, існувала в іншій реальності. Девід. Він не брав участі у сварках. Він майже не помічав голоду. Весь час, коли працював генератор, він проводив у своєму кутку лабораторії, схилившись над вцілілим мікроскопом. Він став одержимим. Його об'єктом дослідження став сам океан, що їх оточував. Вода з-за борту.

Він зібрав імпровізовану центрифугу, щоб відокремлювати зразки. Він годинами розглядав життя, що кишіло в кожній краплі: фітопланктон, зоопланктон, бактерії. Для інших це була просто вода, для нього — цілий всесвіт.

— Вони інші тут, — сказав він одного вечора Анні, яка зайшла до нього. Його очі горіли фанатичним блиском. — Подивися.

Він показав їй зображення на екрані планшета, підключеного до мікроскопа. Анна побачила зеленуваті клітини водоростей.