Глава 2: Тиша після бурі

Тиша. Вона прийшла не поступово, а обрушилася одразу, як тільки стих останній відгомін удару. Це була не просто відсутність звуку. Це була густа, важка, майже відчутна на дотик тиша, що тиснула на барабанні перетинки сильніше, ніж рев шторму хвилину тому. Вона пахла озоном, горілою пластмасою і солоним, вологим повітрям, що просочилося всередину. Червоне аварійне світло пульсувало в напівтемряві капітанського містка, кидаючи моторошні, танцюючі тіні на обличчя та понівечені прилади.

Ірина першою отямилася від шоку. Вона глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати тремтіння в руках, і змусила себе думати чітко, методично, як і належало керівнику експедиції. Перший обов'язок — команда.

— Всі цілі? — її голос пролунав хрипко, але в ньому вже з'явилися нотки сталі.

— Так, — відповів Павло, обережно піднімаючись з підлоги, куди його кинуло ударом. Він тримався за голову.

— Здається… так, — прошепотів Девід. Він все ще стояв, притиснувшись до товстого скла ілюмінатора, але тепер дивився не назовні, а на відображення хаосу всередині. Його наукова цікавість миттєво випарувалася, поступившись місцем первісному, тваринному страху.

— Анна? — гукнула Ірина в інтерком, що з шипінням увімкнувся.

— Я в порядку, — почувся її голос, трохи тремтячий, але розбірливий. — У лабораторії безлад, але нічого критичного. Я ціла.

— Сергію, що там у тебе?

Відповіддю було мовчання, що тривало кілька нестерпно довгих секунд.

— Сергію! — повторила Ірина, і цього разу в її голосі прорвалася тривога.

— Я тут, — нарешті пролунав втомлений, роздратований голос інженера. — Якщо це можна так назвати. Двигуни стали. Головний генератор теж. Ми повністю знеструмлені. І… професорко… здається, ми втратили зв'язок і навігацію. Повністю.

Кожне слово Сергія було цвяхом, забитим у кришку труни їхньої надії. Зв'язку немає. Навігації немає. Ходу немає. Вони були сліпі, німі й паралізовані.

— Я спускаюся до тебе, — рішуче сказала Ірина. Вона обернулася до Павла. «Павло, спробуй перезапустити системи. Будь-які. Хоч щось. Нам потрібен хоча б аварійний маяк. Девіде, йди з Анною, проведіть повну інвентаризацію збитків на житловій палубі та в лабораторії. Не чіпайте нічого, просто складіть список. І перевірте камбуз. Особливо запаси води.

Вона роздавала накази, і ця рутина допомагала тримати паніку на відстані. Люди, які мають завдання, менше схильні до відчаю.

Спустившись у черево корабля, Ірина відчула, як змінилося повітря. Воно стало важчим, насиченим запахом гарячого металу та олії. Машинне відділення, серце "Одіссея", було пораненим. Сергій стояв посеред свого царства, схожий на капітана, що відмовляється покинути потопаючий корабель. Вода хлюпала під ногами — неглибоко, по щиколотку, але її присутність тут, біля головних механізмів, була вироком.

— Солона? — запитала Ірина, вказуючи підборіддям на воду.

Сергій мовчки кивнув. — Пробоїна в системі охолодження. Коли вдарило, трубу розірвало. Залило все. Коротке замикання в головному щиті. Нам пощастило, що не було пожежі. — Він втомлено провів рукою по обличчю, залишаючи на ньому масну смугу. — Я можу спробувати відкачати воду і залатати трубу. Можливо, вдасться запустити аварійний дизель-генератор. Але на головні двигуни можеш не розраховувати. Не тут. Не з тими інструментами, що в мене є. Ми мертві у воді, Ірино.

Він вперше назвав її на ім'я, без звичної формальної "професорко". Це було знаком того, наскільки все погано.

— Роби, що можеш, Сергію, — тихо сказала вона. — Просто дай нам світло і хоч якусь енергію.

— Я не чарівник, — пробурчав він, але вже нахилився, щоб оглянути пошкоджену помпу.

Тим часом нагорі Девід та Анна проводили свою похмуру інспекцію. Лабораторія виглядала так, наче в ній вибухнула граната. Розбиті колби, перекинуті мікроскопи, залиті якоюсь рідиною ноутбуки. Дороге обладнання, на якому трималася вся їхня місія, перетворилося на купу сміття. Анна методично фотографувала все на свій планшет, її обличчя було непроникним. Вона вже не була просто аспіранткою; вона стала літописцем катастрофи.

Девід намагався врятувати хоч щось, піднімаючи з підлоги жорсткі диски зі зразками даних.

— Це ж нелогічно, — бурмотів він, звертаючись більше до себе, ніж до Анни. — Такі шторми не виникають з нічого. Це була… аномалія. Метеорологічна сингулярність. Її не мало існувати.

Він намагався знайти наукове пояснення, бо визнати, що вони стали жертвою чогось ірраціонального, було ще страшніше, ніж прийняти факт аварії.

Найстрашніше відкриття чекало на них у камбузі та коморі. Удар хвилі прийшовся саме на ту частину корпусу, де зберігалися основні припаси. Кілька стелажів з консервами обвалилися, перетворивши банки на безформні шматки металу. Мішки з крупами та борошном були просочені солоною водою, що сочилася крізь тріщину в перегородці. Але найгіршим був стан резервуарів з прісною водою. Головний бак тріснув. З п'яти тонн дорогоцінної рідини залишилося ледь кількасот літрів у меншому, аварійному резервуарі.

Коли Ірина повернулася на місток, втомлена і брудна, її вже чекали. Павло лише розвів руками:

—Нічого. Жоден передавач не відповідає. GPS-модуль мертвий. Ми навіть не знаємо, де ми знаходимось. Десь у Тихому океані. Точність — плюс-мінус тисяча кілометрів.

За годину вони зібралися в кают-компанії — єдиному місці, яке майже не постраждало. П'ятеро людей за одним столом, посеред безмежного океану. Аварійне освітлення від акумуляторів створювало інтимну, майже театральну атмосферу. Ірина виклала факти. Сухо, без емоцій, як зачитувала науковий звіт.

— Отже, підсумуємо. Ми не маємо ходу, зв'язку та навігації. Сергій спробує запустити аварійний генератор, але це займе час, і немає гарантій. Основні запаси їжі знищені. Прісної води в нас… — вона поглянула на Анну.

— Якщо по вісімсот мілілітрів на людину на день, нам вистачить на двадцять три дні, — тихо, але чітко промовила Анна, зачитуючи з планшета. — Їжі, якщо рахувати консерви, що вціліли, та сублімати, — приблизно на стільки ж. Можливо, на вісімнадцять днів, якщо бути реалістами.